До повномасштабного вторгнення Аліна Запара жила й працювала лікаркою-гінекологом у Рубіжному на Луганщині. Там вона будувала кар'єру, створила сім'ю, купила перше житло й планувала майбутнє. Усе змінилося 24 лютого 2022 року. Разом із чоловіком вона була змушена залишити дім, який уже не вдалося повернути. Після народження сина життя привело її назад до рідних Жовтих Вод, де вона почала все спочатку. Сьогодні Аліна працює в Жовтоводській лікарні, постійно навчається, опановує сучасні методики й допомагає жінкам проходити один із найважливіших етапів їхнього життя.

Журналістка Жовті Води.City поспілкувалася з Аліною про її шлях та силу починати все спочатку.

Під час розмови з Аліною Запарою я кілька разів ловила себе на одній думці: звідки в цій людині стільки енергії? Вона постійно кудись рухається, щось вивчає, ставить перед собою нові цілі. І щоразу я думаю: невже після всього, що їй довелося пережити, можна не втратити цього бажання розвиватися?

Аліна ЗапараАліна ЗапараФото: Архів Аліни Запари

Сьогодні Аліну Запару добре знають у Жовтих Водах, до неї приходять жінки різного віку, довіряють найважливіше, рекомендують одна одній.

Перша лікарка в родині

Жовті Води для Аліни — не просто місто, де вона зараз працює. Це місце, де вона народилася, виросла, зробила перші кроки до своєї майбутньої професії. Тут минуло її дитинство, тут вона закінчила школу, а у 2011 році поїхала назустріч новому життю.

Про своє дитинство Аліна говорить просто. Каже, що росла у звичайній родині, де ніхто ніколи не був пов'язаний із медициною. Не було сімейної династії лікарів, історій про білий халат із дитинства чи мрій батьків бачити доньку медиком. Навпаки, рішення присвятити життя медицині стало несподіваним навіть для неї самої.

У молодших класах вона навчалася у шостій школі, а згодом вступила до ліцею, де потрапила до фізико-математичного класу. Саме точні науки займали більшу частину її життя: математика, фізика, геометрія. Здавалося б, усе вело до технічної спеціальності, але в середині дев'ятого класу сталося те, що вона й досі не може пояснити логічно.

"У якийсь момент я просто зрозуміла, що хочу бути лікаркою. Не знаю, чому саме тоді. У мене в родині взагалі не було медиків, жодного покоління. Можливо, вплинули якісь медичні серіали, можливо, просто подобалася сама атмосфера цієї професії. Але я дуже чітко відчула, що хочу саме такого життя. Хотілося цікавої роботи, постійного розвитку, навчання, нових знань, можливості їздити на конференції. Інших варіантів для себе я вже не бачила."

Прийняти рішення було набагато легше, ніж реалізувати його. Навчання у фізико-математичному класі залишало зовсім мало часу на біологію та хімію — предмети, без яких вступ до медичного університету був практично неможливим. Тоді Аліна зробила крок, на який наважиться далеко не кожен старшокласник: самостійно забрала документи з ліцею й перейшла до іншої школи, щоб останні місяці навчання присвятити підготовці до вступу.

Родина не могла дозволити собі оплачувати контрактне навчання, тому Аліна чудово розуміла: єдиний шанс здійснити свою мрію — вступити на бюджет.

"Я знала, що повинна скласти ЗНО дуже добре. Іншого варіанту просто не було. Найнижчий результат у мене був 186 балів — з української мови. Ми подавали документи лише до медичних університетів — у Київ, Дніпро та Харків. І я вступила всюди, куди подавала заяви."

Попереду залишалося найскладніше — обрати місто, яке на найближчі роки стане новим домом. Більшість знайомих Аліни вступали до Києва або Дніпра. Там були друзі, знайомі, зрозуміле середовище. Харків же був абсолютно незнайомим. Але саме він чомусь одразу припав Аліні до душі.

"Я ніколи не забуду цей момент: заходиш, а там безліч прапорів, тому що навчається дуже багато іноземних студентів. І я думаю: «Боже, це якийсь такий рівень». Мені здавалося, що мої очі навіть не можуть цього охопити. Бо, проживши в Жовтих Водах, я ніколи не бачила чогось настільки масштабного. І тут Харків. У нас потяг через три години, знайомих немає, зупинитися ніде. Ми навіть не розглядали варіанти готелів. Але подача документів затримується. Я в списку десь у кінці. І я так хотіла подати хоча б на один факультет. Ми розуміємо, що встигнемо лише на один, бо треба на потяг. І я подаю документи на лікувальну справу."

Фото з випускного в університеті. Решта світлин залишилася в Рубіжному після початку повномасштабної війни.Фото з випускного в університеті. Решта світлин залишилася в Рубіжному після початку повномасштабної війни.Фото: Архів Аліни Запари

«Хотілося не просто лікувати, а бути поруч у момент народження нового життя»

Після вступу до Харківського національного медичного університету Аліна ще не знала, яким саме лікарем стане. Для неї ж відповідь з'явилася так само несподівано, як колись рішення вступати до медичного.

Каже, що ніколи не бачила себе ні терапевтом, ні педіатром.

"Я не можу пояснити це логічно. Просто зрозуміла, що все інше — не моє. Хотілося не лише лікувати, а ще й працювати руками. Хотілося спеціальності, де потрібно багато думати, приймати рішення, бути відповідальною. І в якийсь момент я зрозуміла, що акушерство — це саме те, чим хочу займатися."

Втім, отримати омріяну спеціалізацію було непросто. Для молодих лікарів це часто залежить не лише від бажання, а й від наявності місць для інтернатури. Саме тоді життя знову підготувало для Аліни несподіваний поворот.

Під час навчання в Харківському національному медичному університеті Аліна зустріла свого майбутнього чоловіка. Познайомилися вони ще в університеті, а вже на її п'ятому курсі, коли він закінчував навчання, одружилися.

Після закінчення університету вона разом із чоловіком, теж лікарем, переїхала до Рубіжного на Луганщині. Після 2014 року молоді лікарі не поспішали їхати працювати до цього регіону, тому там залишалися вакансії, зокрема й для майбутніх акушерів-гінекологів. Саме так вона отримала шанс працювати за спеціальністю, про яку мріяла ще зі студентських років.

Робочі будні в Рубіжному.Робочі будні в Рубіжному.Фото: Архів Аліни Запари

"Чесно кажучи, тоді я навіть не думала про якісь ризики. Чоловік сказав: "Все добре, будемо їхати". І ми поїхали. Уже потім зрозуміла, наскільки доленосним було це рішення."

Перший робочий день, який запам'ятався назавжди

Минуло вже багато років, але свій перший день в інтернатурі Аліна згадує так, ніби це сталося вчора.

Вона усміхається, коли розповідає про коротку сукню, яку тоді необачно вдягнула на роботу, про хвилювання перед знайомством із завідувачкою відділення і про бажання справити хороше враження.

"Свій перший день в інтернатурі я пам'ятаю до найменших деталей. Формально ти ще інтерн, але вже працюєш і несеш відповідальність, як справжній лікар. Пам'ятаю, як піднімалася на четвертий поверх у гінекологічне відділення й дуже хвилювалася. Найбільше — через те, що прийшла в занадто короткій сукні. Завідувачка була дуже суровою але доброю жінкою, а я стояла й думала: "Боже…". Але вона лише сказала: "Ти прийшла першою, не запізнилася — залишаєшся в гінекології". Саме так усе й почалося. Особливо запам'яталися слова завідувачки пологового, яка після перших самостійно прийнятих пологів завжди запитувала молодих лікарів: "Що ви відчуваєте, коли зустрічаєте нове життя?"

Під час інтернатури в Рубіжному. П'ятий місяць роботи у пологовому заліПід час інтернатури в Рубіжному. П'ятий місяць роботи у пологовому заліФото: Архів Аліни Запари

Більшість людей думає, що перший прийнятий лікарем малюк запам'ятовується на все життя. Аліна усміхається й чесно зізнається: це не зовсім так.

"Коли поруч досвідчений лікар, ти розумієш, що все буде добре. А коли вперше залишаєшся сам із жінкою вночі — це вже зовсім інші відчуття. Якщо чесно, свої перші пологи я майже не пам'ятаю. А от перші складні клінічні випадки пам'ятаю дуже добре. Саме вони залишаються з тобою назавжди і вчать найбільше."

Попри величезне навантаження, безсонні чергування й непрості клінічні випадки, жодного разу Аліна не пошкодувала, що стала лікаркою.

Каже, були моменти розпачу. Але вони були пов'язані не з професією. А з тим, як мало тоді цінувалася праця молодих медиків.

Ще студенткою вона працювала у відділенні реанімації новонароджених Харківської обласної лікарні. Потім — інтернатура із зарплатою, яка ледве дозволяла покривати базові потреби.

"Ми працювали дуже багато. А заробляли близько трьох тисяч гривень. Я знала, що касир у магазині отримує більше. Було прикро. Але жодного разу мені не захотілося змінити професію. Я просто дуже любила те, що роблю."

24 лютого: день, який змінив усе

Після кількох років роботи в Рубіжному життя Аліни Запари, як і мільйонів українців, розділилося на «до» і «після» 24 лютого 2022 року. До цього, згадує лікарка, ніхто не жив у постійному очікуванні великої війни.

"2021-й був, мабуть, найщасливішим роком у нашому житті. Ми закінчили інтернатуру, почали працювати, купили квартиру, зробили ремонт, чекали на народження дитини. Будували плани на майбутнє. Ніхто не думав, що за кілька тижнів усе це доведеться залишити", - розповідає вона.

На початку повномасштабного вторгнення Аліна була на 28-му тижні вагітності. Уже за кілька днів до 24 лютого її чоловік, який працював у Лисичанську, почав помічати тривожні ознаки.

"Він їхав на роботу, а назустріч уже рухалися колони танків. Тоді з'явилося відчуття, що буде щось недобре. Близько п'ятої ранку 24 лютого чоловікові зателефонував друг із короткою фразою: «Почалося. Виїжджайте. Зібралися поспіхом."

Із собою взяли лише дві валізи — переважно речі Аліни, які були складені ще напередодні, адже родина планувала, що вона поїде до батьків у Жовті Води перед декретною відпусткою.

"Коли чоловік підганяв машину до будинку, ми вже чули вибухи. Я встигла кинути йому кілька речей. Більше нічого не брали. Дитячих речей ще навіть не було. Єдине, що завжди тримала напоготові, — велика аптечка."

Родина виїхала того ж ранку. Чоловік ще кілька днів збирався повернутися на роботу, але згодом стало зрозуміло, що це вже неможливо. Спочатку вони приїхали до Жовтих Вод. Перші два тижні жили з думкою, що незабаром повернуться додому.

"Ми буквально ставили собі дедлайн: ще два тижні — і все закінчиться. Здавалося, що в цивілізованому світі така війна не може тривати довго."

Та Новини Жовті Води ставали дедалі тривожнішими. Через вагітність Аліна особливо гостро сприймала все, що відбувалося. Через три тижні родина вирушила на Закарпаття, де чекала народження сина. Коли хлопчикові виповнилося три тижні, вони повернулися до Жовтих Вод. Саме це місто стало для сім'ї новим домом. Разом із ними сюди переїхали й колеги з Луганщини.

"Я була єдиною в нашій компанії не з Луганської області, тому всі поїхали до Жовтих Вод. Іншого місця, де можна було б почати все спочатку, у нас просто не було."

Повернення до мирного життя виявилося непростим. Родина втратила квартиру, яку встигла відремонтувати буквально за два тижні до початку великої війни, а перші місяці в Жовтих Водах жили у важких умовах.

"У нас не залишилося нічого, окрім знань і професії. Але саме вони допомогли почати життя заново."

До Жовтоводської жіночої консультації Аліна прийшла у непростий час. Повномасштабна війна змінила життя всієї країни, і медицина не стала винятком. Одні лікарі виїхали, інші взяли на себе значно більше навантаження. Саме тоді до роботи долучилися нові спеціалісти.

Разом із Аліною працювати почала й її подруга, лікарка Юлія Лободенко, історію якої ми вже розповідали нашим читачам раніше. Обидві молоді, обидві через війну були змушені починати життя заново, обидві дуже швидко стали частиною нового колективу.

Жовті Води — другий шанс

Після вимушеного переїзду з Рубіжного родина лікарки опинилася в Жовтих Водах із маленькою дитиною на руках. Найважливішим критерієм при виборі нового місця життя тоді була безпека.

"Ми розуміли, що найближчим часом залишаємося тут. Не тому, що це було місто великих можливостей, а тому, що сюди тоді не прилітало. У нас була маленька дитина, і в першу чергу ми думали про її безпеку",- згадує вона.

Коли сину виповнилося лише кілька місяців, постало питання повернення до роботи. За словами лікарки, знайти місце їй вдалося майже одразу — спеціалістів із пренатальної діагностики в Україні небагато.

"Це дуже рідкісна спеціальність. Ти дивишся не лише гінекологічне УЗД, а й вагітних. Це колосальна відповідальність. Якщо вже обираєш цей шлях, то або робиш свою справу добре, або не берися взагалі", - говорить вона.

Сама ж лікарка тривалий час працювала лише по три години тричі на тиждень. Каже, це було не стільки про заробіток, скільки про психологічне відновлення після пережитого.

"Це була не робота заради грошей. Це був спосіб не поїхати глуздом. Хотілося не втратити професійні навички й відчути, що ти знову повертаєшся до життя."

Працювати доводилося буквально між годуваннями. Син був на грудному вигодовуванні й витримував без мами лише три години.

"Я годувала його, бігла на роботу, проводила прийом і так само бігла назад. Одного разу затрималася через складне обстеження. Пам'ятаю, як завершила УЗД, видала висновок і просто вибігла з лікарні, бо вже телефонували рідні: син плаче й хоче їсти. Я буквально бігла додому, щоб одразу його погодувати."

Такий графік тривав майже до року. Потім, коли дитина почала їсти прикорм, лікарка поступово збільшувала тривалість роботи до п'яти-шести годин. На повний робочий день вона повернулася лише тоді, коли синові виповнилося два роки.

Жовті Води. З малюками, яких лікарка спостерігала ще під час вагітності.Жовті Води. З малюками, яких лікарка спостерігала ще під час вагітності.Фото: Архів Аліни Запари

За словами героїні, саме підтримка колективу допомогла їй плавно повернутися в професію після декрету.

"Мабуть, ми тоді просто знайшли одне одного. Лікарні потрібен був спеціаліст із пренатальної діагностики, а мені була потрібна можливість працювати хоча б кілька годин, щоб не втратити себе як лікаря."

Попри те, що родина облаштувалася у Жовтих Водах, Рубіжне назавжди залишилося для них домом. Про квартиру там вони досі отримують новини.

За словами лікарки, їхнє житло вціліло, хоча й зазнало пошкоджень. Квартиру зламали, частину речей винесли. Водночас батьківський будинок її чоловіка постраждав значно більше.

Війна змінила не лише місце проживання, а й ставлення до майбутнього.

"Раніше здавалося, що ми ще повернемося. Зараз уже розумієш: життя одне, хочеться, щоб діти росли в безпеці й хороших умовах. Я не знаю, що має статися, аби знову з'явилася впевненість, що там можна жити без страху."

«Я не хочу через п'ять років бути в тій самій точці»

Сьогодні лікарка працює не лише в Жовтих Водах, а й в Олександрії. Каже, це рішення стало логічним продовженням її професійного розвитку.

Після народження сина вона змогла знову активно навчатися й зрозуміла, що не хоче зупинятися лише на одному напрямку.

"Колись я думала, що займатимуся тільки пренатальною діагностикою. Але завідувачка жіночої консультації у Рубіжному одного разу мені сказала, «Не кидати загального прийому», саме ця людина сильно вплинула на моє становлення , як лікаря. І зараз я розумію, наскільки це була правильна порада."

Лікарка регулярно навчається у практикуючих фахівців, відвідує клініки в різних містах України та переконана, що справжній розвиток неможливий без практики.

"Я люблю вчитися у людей, які вже досягли високого рівня. Надихають лікарі, які створили власні клініки, розвивають сучасну медицину. Завжди хочеться прагнути більшого."

Навчання з ультразвукової діагностики в акушерстві. Клермон-Ферран, Франція.Навчання з ультразвукової діагностики в акушерстві. Клермон-Ферран, Франція.Фото: Архів Аліни Запари

Серед найближчих цілей — вивчити англійську, щоб брати участь у міжнародних конференціях і навчатися у світових експертів із пренатальної діагностики.

"Якщо хочеш побачити світ і стати кращим спеціалістом — треба їхати й навчатися у найкращих. У якийсь момент я зрозуміла: людина може досягти майже всього, якщо цього по-справжньому хоче. Я зрозуміла, що якщо нічого не змінювати, то через п'ять років буду в тій самій точці. Так, я якісно виконуватиму свою роботу, але не буде розвитку. Хотілося руху, нових можливостей, вибору. Я не знаю, куди мене приведе цей шлях, але точно не хочу просто плисти за течією."

«Найважче було не почати все з нуля, а відпустити минуле»

Найскладнішим після вимушеного переїзду вона називає не побутові труднощі, а моральне прийняття того, що попереднє життя закінчилося.

"Коли переїжджаєш за власним бажанням — це новий етап. А коли тебе буквально виривають із корінням і змушують починати все спочатку — це зовсім інше."

Не опустити руки допомогли характер, родина та маленький син.

"Ми з чоловіком розуміли: у нас є дитина, і ми просто не маємо права здатися. Він не винен, що почалася війна. Він заслуговує на гарне життя. Для мене найбільшим випробуванням був моральний стан і побут. Але коли я знову почала працювати, купила новий медичний костюм, уперше за кілька місяців нафарбувалася, з'явилося відчуття, що життя триває. Саме це потроху витягувало мене".

Війна докорінно змінила її погляд на життя. Сьогодні вона більше не відкладає важливе «на потім».

"Ми вже не живемо у світі, де можна сказати: зроблю це через п'ять років. Якщо щось хочеться — потрібно робити зараз. Якщо хочеться поїхати з родиною на вихідні чи дозволити собі маленьку радість — не треба постійно відкладати. Якщо ти сам не побудуєш своє життя, ніхто цього за тебе не зробить. Я не знаю, чи всі мої рішення будуть правильними, але точно не хочу шкодувати, що навіть не спробувала."

Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!

Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!