У лютому 2022 року Юлія Лободенко, акушер-гінеколог, а нині — завідувачка жіночої консультації Жовтих Вод — приїхала сюди всього з кількома речами в маленькій валізі, чоловіком, восьмирічною дитиною та відчуттям, що залишає дім на пару тижнів. Згодом тижні стали місяцями, місяці — роками, а страх поступився місцем роботі, вдячності та новому життю.
Це інтерв’ю — не тільки про професію. Це про шлях. Той, що починається з маленького міста Рубіжне, проходить через війну, евакуацію, пошук опори, знайомство з містом, яке стало другим домом — і приводить до кабінету, де починається нове життя багатьох жінок.
Юлія ЛободенкоФото: Архів: Юлія Лободенко
Дитинство, Луганщина та перший вибір — медицина
Юлія родом із Рубіжного — невеликого міста на Луганщині. За розмірами воно схоже на Жовті Води, каже вона.
«Я з Луганської області, з невеличкого містечка Рубіжне. Це — дім. Там жила, там навчалася, там починала працювати. Часами важко згадувати — болить. Але це моє місто, мої корені».
Лікарем Юлія хотіла бути з дитинства. У третьому класі писала твір, де мріяла стати стоматологом — але згодом життя привело її в акушерство та гінекологію.
«Я перший лікар у родині. Не знаю, чи останній — але перший точно. Я завжди бачила себе тільки лікарем. Спочатку хотіла стоматологом, але доля привела в акушерство. Коли народила дитину, зрозуміла: ніхто так не відчує і не зрозуміє жінку, як жінка, що пройшла цей шлях».
Фото: Архів: Юлія Лободенко
У рідному місті було непросто потрапити на роботу — сильний колектив, висока конкуренція, багато молодих інтернів. Але Юлія змогла вибороти своє місце.
«Нас інтернів було багато, кожен амбітний, кожен хотів залишитися. Потрапити — складно, затриматися — ще складніше. Але це була наша фортеця. Якби не війна — я б залишилась у Рубіжному стовідсотково».
Планів на переїзд не було ніколи. Та все змінилося за одну ніч.
24 лютого — ранок, який почав нову історію
24 лютого 2022 року їхній ранок почався з дзвінка, який розділив життя на до і після. Юлія згадує все дуже чітко — час, слова, стан.
«24 лютого зранку о 5:00 нам зателефонували, сказали, що розпочалася війна, і ми, як і багато сімей, тоді виїхали з міста.»
Вони не були готові до евакуації. Хоч у місті давно відчувалася напруга, чулися звуки техніки й обговорювалися тривожні Новини Жовті Води, родина не мала реального плану.
«А ми не готувалися. Але ми відчували, що щось відбувається, ми йшли з роботи, відчували, чули техніку, горкотіння, була напружена обстановка. Ми розуміли, що якщо щось і почнеться, то почнеться з нашого боку, бо вже Рубіжне проходило це в 2014 році. Ми розуміли, що потрібно готуватися до великої кількості військових і надавати допомогу. Ми збирали бинти, організовували підвальні приміщення. Ми були налаштовані на те, що навіть якщо й почнеться, то все ми зможемо.»
Та перший день вторгнення зламав усі уявні сценарії. Вони поїхали поспіхом, узявши мінімум речей.
«24 лютого показало зовсім іншу ситуацію. Нам з сім’єю просто довелося поїхати. Це було зовсім не підготовлено. Валізка — моє одно плаття і два піджака чоловіка. І дитина. Це все, що ми мали.»
Спочатку вони їхали в напрямку Києва та Ірпеня. Власного транспорту не мали — їх підвіз знайомий чоловіка. Та вже біля Харкова стало зрозуміло, що в’їзд у район столиці небезпечний і фактично неможливий. У Жовтих Водах були друзі — такі самі переселенці з Рубіжного. Саме вони вперше вимовили назву міста, яке згодом стане новою точкою опори.
«Я про Жовті Води чула тільки від своїх друзів. Вони теж з Рубіжного, їхали сюди планово.
Ми з ними зв’язалися, вони сказали: Їдьте сюди, а тут разом щось вирішимо.»
Головним викликом стали не побут, не житло, не документи. Перше, що зустріло їх у Жовтих Водах, — страх.
«Страх. І все. Це не той страх, коли ти після жахливого сна. Це страх всього. Страх людей, страх нерозуміння — що тепер далі. Страх того, що є дитина і потрібно щось робити. У чоловіка — робота, невідомість. Перші дні — просто страх. Більше нічого, ніяких емоцій.»
Що допомогло адаптуватися? Відповідь для Юлії була проста і впевнена — робота.
«Що допомогло адаптуватися? Робота. Ще до повної окупації Рубіжного я продовжувала дистанційно допомагати лікарям і пацієнткам — телефонувала вагітним, консультувала, відкривала декретні лікарняні. І отут страх пропав повністю.»
Коли стало зрозуміло, що додому повернення не скоро, вона вирішила не чекати.
«В один момент я сказала чоловіку: я не всиджу на місці. Я не буду чекати, поки хтось щось допоможе. Я хочу щось дати цій громаді. 12-та школа нам дуже допомогла. І ми жили на квартирі. Нам людина просто так, не знаючи нас, дала можливість пожити абсолютно безкоштовно. Ні про які гроші тоді не йшла мова. Ми жили на Франка 50. Нам сусіди приносили все. І вареники бабуся одна робила, щоб нам пахло домом — пахло батьками. Ми до сих пір спілкуємося з жителями Франка 50. Не з усіма, але є люди.»
Саме завдяки цій підтримці Юлія відчула бажання не просто жити тут — а стати частиною громади, бути корисною.
Юлія Лободенко з родиноюФото: Архів: Юлія Лободенко
Як Юлія прийшла в лікарню і стала завідуючою консультації
Пошук роботи в чужому місті — завжди окрема історія. Без звичних знайомих, без репутації, без розуміння, чи вистачить сил починати все з нуля. Юлія згадує, що для неї це був не стільки складний, скільки страшний крок — крок у невідомість.
«Шукати роботу було не так складно, як страшно. Не складно — тому що тут одна всього-навсього лікарня, і не треба було їздити по всьому місту шукати. Я чітко пам’ятаю цей день. Прийшла в старе управління, у весняному пальтишечку. Ми виїжджали 24-го, було тепло. Я подумала, що це вже весна — і одягла легесеньке. Там було так холодно... »
Вона чекала на головного лікаря. І коли зайшла Візер Наталія Олексіївна, перше, що здивувало — контраст. У Рубіжному керівник був кремезним, представницьким чоловіком, а тут — невисока, тендітна жінка. Але саме з тієї зустрічі все й почалося.
«Ми поспілкувалися. Вона запитувала про досягнення. А які досягнення, коли ти тільки рік працював? Але я чесно сказала як є. Вона запропонувала місце в жіночій консультації — і я погодилась.»
Так Юлія стала лікарем акушером-гінекологом у Жовтих Водах. Відділення зустріло її по-іншому, ніж вона звикла бачити вдома — менше лікарів, інші умови, інша структура. Але була одна ознака, яку вона відчула відразу: люди.
«Єдине, що одразу кинулась в очі — це люди. Всі підійшли, запитали, як справи. Показали кабінет. Я навіть не йшла з думкою, що завтра буду працювати — але так сталося, що вийшла на роботу вже наступного дня.»
Пацієнти сприйняли її тепло. Допитливість, підтримка, бажання допомогти — усе це створило ґрунт не просто для професійної адаптації, а для справжнього включення у життя міста.
«Люди тут мені дуже подобаються. Мені було з ними простіше. Вони були відкриті, багато допомагали. Просто приходили й казали: "У вас вийде, не переживайте". Оці моменти — дуже цінні.»
А потім почали приходити вагітні жінки — ті, з ким Юлія відчуває особливий зв’язок у професії.
«Вагітні — це моя віддушина. Коли працюю з ними — провалююсь у процес. Мені дуже цікаво.»
Фото: Архів: Юлія Лободенко
Від лікаря — до завідувачки
Згодом у лікарні постало питання: жіночому кабінету потрібен розвиток. І Юлія була тією, хто побачив у ньому потенціал консультації — повноцінної, окремої, з командою та можливостями.
«Це вже потім я стала завідувачкою жіночої консультації. 1 вересня 2022 року ми створили консультацію спільно з керівництвом лікарні та міста. Мені захотілося зробити саме консультацію, а не просто кабінет. Я вирішила, що ми зможемо це потягти.»
Команда була маленька, умов — небагато, але нове відділення давало свободу дій і можливість розширювати послуги.
«Це розв’язало нам руки. Ми могли брати більше пацієнтів, робити більше маніпуляцій. Коли тягнеш один — тягни. А коли разом, то є результат. У нас професійна команда. Є лікар УЗД, акушери-гінекологи, всі володіють УЗД. Коли я приїхала — УЗД не було. А тепер маємо постійний потік пацієнтів. Ми створили "Школу батьківства" — таку, як потрібно було. Постійно модернізуємось, удосконалюємо умови. Мені хочеться, щоб люди бачили, що їх тут поважають і про них піклуються.»
Сьогодні у консультації працює чотири лікарі. Вони приймають пацієнток, проводять УЗД, ведуть вагітність і працюють над тим, щоб консультація ставала сучасною, комфортною та необхідною громаді.
Юлія не приховує планів — роботи попереду багато, від ремонту до залучення донорів.
«Ми шукаємо донорів, багато хотіли б оновити: вікна, фасади, умови. Роботи дуже багато. Але це не лякає — це виклик.»
Вона посміхається, коли каже, що писала план розвитку на п’ять років — і вже частину пунктів виконала. Але ще більше — попереду.
Виклики в роботі акушера-гінеколога під час війни
«Війна внесла корективи повністю у всі сфери життя. Медицина точно вже не буде такою, як була до вторгнення. І хочеться дуже, щоб зміни були в кращу сторону», — говорить Юлія.
Сьогодні у жіночій консультації, де вона працює акушером-гінекологом, змінилися акценти: тепер до пацієнтки завжди ставляться не лише як до медичного випадку, а як до людини, що проживає величезне психоемоційне навантаження. Основний запит, з яким приходять жінки, — наслідки стресу. Порушення циклу, гормональні збої, тривожність, проблеми із зачаттям чи виношуванням — це те, з чим лікарі стикаються щоденно.
Особливо відчутні ризики під час вагітності.
«Дуже багато загроз переривань вагітності. 80% жінок, які стоять у нас на обліку, мають чоловіків у ЗСУ. Їх немає поруч — і це величезний психологічний тиск. Але водночас вони несуть у собі нове життя. Вони його створюють, вони його зберігають. Для мене це особлива категорія жінок», — пояснює Юлія.
Вона не приховує, що ставиться до майбутніх мам з особливим трепетом. Для неї народжуваність — це маркер того, що місто живе.
«Поки є молодь і народжуються діти — є майбутнє, є місто. Це моє переконання ще з перших днів створення консультації, і я досі у це вірю», — додає вона.
Що тримає, мотивує і дає сили
Коли Юлія переїхала у Жовті Води, опорою була родина — і вона залишається нею досі.
«І тоді, і зараз, і завжди — відповідь одна. Родина. Вона дала сили вистояти, вона тримає в найважчі моменти», — каже лікарка.
Юлія має двох дітей: доньці — 11,5, молодшому сину — лише рік. Вона вийшла на роботу, коли хлопчикові було чотири місяці. Говорить, що мріяла повністю зануритися в материнство, але відчула, що не може залишити роботу — це її шлях. Дуже допомогли няні, яким вона щиро вдячна, одна з них — також переселенка, з Бахмута.
Фото: Архів: Юлія Лободенко
Попри війну, Юлія не відмовилась від мрій — навпаки. Є плани, бажання зростати, ставати сильнішим спеціалістом.
«Так, у нас є авантюризм, спонтанні ідеї, рішення в одну хвилину. Але майбутнє ми плануємо. Я бачу себе потужним лікарем. Лікарем, до якого можна прийти і довіритись», — каже вона.
Наприкінці додає фразу, яка, здається, і є її внутрішнім дороговказом:
«Хочу, щоб мій сон не тривожила моя совість. Це принцип, з яким я працюю».
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
