Жовтоводець Сергій Супрун — бойовий медик 108 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. До війни він 16 років працював у медицині: спочатку на швидкій, потім у реанімації. З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, перебуваючи на зміні, Сергій без вагань вирушив до військкомату. Так почався його новий фронт — порятунок життів в умовах війни.
Хто повідомляє: 108 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ
У чому суть
Його позивний «Айболіт» народився із жарту: «Почалось із “болить”, потім — “ай, болить” і так і пішло». Та за цією іронією — серйозність місії. Медики на фронті — одні з найбільш затребуваних фахівців, каже Сергій.
Фото: 108 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ
- Розкажіть, як потрапили на війну.
- 24 лютого 2022 року я був на черговій зміні швидкої допомоги. Мені зателефонували (на той час вже був в резерві нашої 108-ї бригади ТРО, і запитали, чи хочу брати участь у формуванні батальйону, який захищатиме кордони України? Відразу погодився, і з роботи відправився прямесенько до військкомату.
- Якою мірою професія медика зараз необхідна тут, на фронті?
- На даний момент, це, мабуть, одна з найбільш важливих спеціальностей і, на жаль, одна з найбільш дефіцитних. Фахівців, які мають реальний досвід в медицині, не вистачає. Всі знають, що на медиків розповсюджується «бронь», і йдуть до війська лише добровольці. Водночас ця війна переповнена атаками дронів, артобстрілами, мінами - маємо дуже багато постраждалих, як на передовій, так і в тилу. Допомогу людям потрібно надавати постійно. Тому медики потрібні!
Досвід, набутий у цивільній медицині, на війні виявився безцінним. Адже на фронті не лише поранення — люди хворіють, мають хронічні захворювання, і всім потрібна допомога. Сергій згадує випадки, які запам’ятає на все життя. Один із них — порятунок військового з важким пораненням грудної клітини під час мінометного обстрілу.
- Здалось, що я потрапив у якусь перманентну турбулентність. Вважаю, що мені пощастило, адже перші випадки звернень були пов’язані з серцевими захворюваннями, з якими я часто стикався раніш, під час роботи на «швидкій». Водночас довелось мати справу з важким інфарктом. Завдяки професійним діям всієї команди, хворого стабілізували та доставили до стаціонарної лікарні. Терміново прооперували. Життя людини було врятоване. Чоловік повернувся на службу, зараз він обмежено придатний, але виконує дуже важливі функції. Ще один випадок, що назавжди закарбувався у моїй пам’яті: під час мінометного обстрілу постраждав один з бійців. Він отримав важке поранення грудної клітини. Коли я його побачив, перша думка, що промайнула в голові, була: «Врятувати не вдасться…». Вона обпекла мене та додала адреналіну. Далі була напружена робота. Як кажуть: очі бояться, а руки роблять! Ми стабілізували хлопця. У лікарні, куди його терміново перевезли, ще п’ять днів він був у «підвішеному» стані, але вижив! Йому зробили штучні ребра, і він зміг дихати самостійно. Попри пережите, герой повернувся у бригаду і знову служить. Такі випадки втішають, адже розумієш, що робиш велику справу – люди отримують шанс на… життя.
Попри успішні історії, у Сергія немає ілюзій щодо стану медицини в тилу.
- У медицині залишатися, на жаль, не дуже хочеться. Дивлюсь на умови, в яких зараз працюють мої колеги на «гражданці»… Низькі зарплати, дуже важка робота, людей - катма. Якщо подивитись по швидкій допомозі, бригади - неукомплектовані, дуже велике навантаження… Праця медиків, на жаль, не цінується... Спеціалісти, які так потрібні країні і особливо армії, потрохи виїжджають за кордон. Це одна з найболючіших проблем!
- Що б Ви побажали цивільним колегам?
- Звичайно, я б бажав, щоб більше фахових лікарів приходило до нас, адже захисники України варті, аби їм надавали якнайбільш якісну допомогу. Водночас, розумію, що мого звернення замало, потрібні ефективні заходи на рівні керівництва, аби професіонали не виїжджали, а мотивація йти до армії у медиків зростала.
- Якщо не медицина, то чим хотіли б зайнятися після війни?
- В мріях раніш була кав’ярня, а зараз є відчуття, що звідси я піду вже, мабуть, на… пенсію (посміхається – авт.). А якщо серйозно, то хочеться мати власну справу, можливо, якесь невеличке кафе, або ж, зрештою, ту саму кав’ярню. Як на Монмартрі. Зайдуть до мене побратими і скажуть: «Бажаємо здоров’я, «Айболіте»! А пам’ятаєш…».
Сергій — один із тих, хто не лише лікує, а й надихає. Його історія — про фаховість, відданість і гумор, який допомагає триматися навіть у найтемніші часи.
Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
