Він звик виконувати свою роботу на відмінно. За професією і покликанням – фельдшер. Щоденно він надає допомогу на полі бою під обстрілами. Сергій Супрун ще у 2014 році знав, що таке війна, як волонтер. А тепер побачив її на власні очі, коли прибув на передову.
До Дня захисників та захисниць України Жовті Води City розповідає про жовтоводців, які нас боронять.
Сергію 35 років, до повномасштабного вторгнення він працював на швидкій допомозі у Жовтих Водах, був волонтером в благодійному фонді "Герда".
Яким було 24 лютого для Сергія
На момент початку масштабного російського вторгнення Сергій, як волонтер, повертався з зони ООС, саме тоді для нього почалася нова історія його життя.
"Насправді 24 лютого для мене почалось ще 23 числа. Я разом з волонтерами з церкви "Живі Води" повертався з зони АТО/ООС на Донбасі, а саме з Авдіївки. Саме тоді нам повідомили про масштабний наступ на Донеччині і постійні обстріли, тому вже тоді ми зрозуміли, що почалась нова фаза війни та саме зараз вирішується майбутнє України."
24 лютого посеред робочої зміни вирушив до військомату
Сергій згадує, ще до початку повномасштабного вторгнення він входив до лав територіальної оборони, а 24 лютого прямо посеред зміни вирушив до військкомату.
"В ТрО, як і в принципі будь куди, куди я потрапляю, я потрапив випадково, ще у жовтні, задовго до початку повномасштабного вторгнення. Ми повертались разом з Євгеном Глазиріним з патріотичного вишколу для дітей, лектором якого я був запрошений. І він спитав мене чи не хочу записатись я до територіальної оборони нашого міста в якій він перебуває вже не перший рік. В нього, як раз закінчився черговий контракт і він збирався підписувати новий, а мене запросив разом із собою. На той момент для мене це була чергова патріотична організація, метою якої був захист України, тому я не вагаючись погодився."
"На момент початку бойових дій і повномасштабного вторгнення страху зовсім не було. В цей день я знаходився на роботі на швидкій. Мене викликали до військкомату і запитали чи хочу я боронити Україну. Я не вагаючись погодився. І вже за кілька хвилин сидів на телефоні й обдзвонював всіх тих хто залишив заявки в тро запрошуючи їх до лав захисників. З роботою в той день мені довелось попрощатися. Я зірвався прям посеред зміни й навіть не знав чи звільнять мене за це. Але я відчував що бути на захисті держави в даний момент набагато важливіше."
Якщо можу рятую життя хлопців, якщо ні, даю їм піти на самоті
Сергій ділиться спогадами, та каже, що страху 24 лютого не було, він з'явився набагато пізніше, вже після потрапляння в зону бойових дій, після перших штурмів і бойових завдань.
"Це липке і гидке відчуття з'явилось коли ми мали перші бойові втрати. Боятись я став не за себе, а за друзів з якими живу, ділю їжу, речі і незручності пов'язані зі службою. Кожного разу коли хтось іде на чергування чи завдання цей страх заповнює кожну клітинку тіла і не кидає тебе до моменту поки не почуєш, що з ними все добре. Кожного разу коли чуєш що є 300-ті чи 200-ті серце рветься на шматки і ти картаєш себе за те, що не ти там, а вони. Це мабуть відкладеться в душі назавжди."
Військовий каже, що друзі і рідні не дуже позитивно сприйняли рішення йти на фронт, та зізнається йому важливіше не те, як вони відреагували в той момент, а те чи зрозуміють його після всього цього.
"Я не думаю, що є хоч одна людина, яка відправляла своїх рідних на війну зі спокійним серцем, але я впевнений потім вони зрозуміли чому кожен з тих хто пішов зробив це. Колись я подумав: "Мені не хотілося б щоб мої батьки соромились, що вони не виховали достойного сина своєї батьківщини, а мій син соромився носити моє прізвище." Зараз саме ця думка дає мені сили робити те що я роблю."
Сергій Супрун з побратимами
"Насправді я не роблю нічого особливого, просто застосовую свої знання з попередньої роботи тут. Якщо можу рятую життя хлопців, якщо ні не даю їм піти на самоті. Насправді кожен випадок є особливим і кожного свого бійця пам'ятаю не залежно від того наскільки він був важким. Просто хочеться вірити, що опинився в потрібному місці в потрібний час і це комусь допомогло дочекатись перемоги і зустрітись з рідними."
Сергій Супрун надає медичну допомогу військовим
Мрію дихати повітрям знаючи, що цей день не останній
До початку війни Сергій мріяв відкрити власну кав'ярню, розпочати бізнес, робити щось цікаве. Але зараз, каже, зрозумів, що після війни хочеться просто жити.
"Хочеться подорожувати, більше часу проводити з рідними і друзями. Просто гуляти на вулиці й дихати повітрям знаючи, що цей день не останній. Знати, що твої діти будуть рости в новому світі, а повітряні тривоги залишаться лише страшилкою для майбутніх поколінь. Зараз лячно будувати якісь плани на майбутнє, але коли це майбутнє прийде я вірю все буде просто чудово і ми ні разу не пошкодуємо про те що чогось не встигли."
Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
