Вероніка Вєрємєєва - дівчина яка пов'язала своє життя зі Збройними силами України. У свої 26 вона вже 3 роки виконує роботу в зоні ООС чи в тилу. Обрала військову спеціальність, бо завжди хотіла бути схожою на тата.
До Дня захисників та захисниць України Жовті Води City розповідає про людей, які нас боронять.
Чому вирішили піти в ЗСУ
Вероніка родом з П'ятихаток. Навчалася в національному університеті Одеська морська академія, на юриста морського права. На 2 курсі вступила на військову кафедру, саме тоді з'явилися перші думки пов'язати життя з військовою спеціальністю.
- Я подумала чому б не піти на військову кафедру, звичайно я поспілкувалася з татом - вступила, закінчила, але я ще і юрист по цивільній освіті. Я все своє життя думала, що буду юристом, хотіла працювати з тваринами, бути кінологом. Підсвідомо я хотіла бути юристом як тато, завжди хотіла бути схожа на нього.
Вероніка Вєрємєєва
Батько дівчини також військовий, все своє життя присвятив юриспруденції, був слідчім, адвокатом. Зараз він начальник четвертого відділу у м. Жовті Води районного Територіального Центру Комплектування. У 2014 року його призвали до лав збройних сил і тоді почалася його військова історія, розповів Олег Бояринцев.
- Військовим я став у 1985 році, коли був призваний на військову строкову службу, після цього я до військової служби відношення не мав. Коли прийшла війна у 2014 році мене як і усіх запросили повісткою до військового комісаріату. Я і думки не мав, що буду відмовлятися і 28 січня 2015 року я був призваний за мобілізацією.
- Ви як ніхто добре розумієте як складно військовим і фізично і морально, чи не боялися за доньку коли вона вперше подумала йти в збройні сили?
- Я розумів, говорив з нею з цього приводу, що збройні сили це важко фізично, десь морально. Але службу вона починала у 2019 році й на той момент ми і гадки не мали що буде відбуватися у 2022. Що це буде повномасштабне вторгнення і прийдеться в повному обсязі брати участь у війні. Ми з нею розмовляли на той час, що умови бувають різні, польові, постійні переїзди та відрядження, але її це не лякало.
Вероніка з татом
Свого контракту Вероніка чекала рік і так не дочекалася
- Ти навчалася на юриста і мріяла ним бути, чому ж тоді пішла на військову службу?
- Після закінчення інституту треба було думати, що робити далі, я вирішила, що буду підписувати контракт зі збройними силами, я зібрала документи – мене погодили взяти офіцером психологом, але свого контракту я чекала рік і так не дочекалася. На той момент дівчат не дуже хотіли брати. Звісно я засмутилася, але потім тато підказав, що є інша частина. Я вагалася, навіть були суперечки, але потім я сказала, добре спробуймо. Ми зібрали документи і все швидко погодили.
Мені все це подобалося, хоча я тільки зі слів батька знала як там все. Мабуть, він прищепив цю любов. Я не думала буде складно чи ні, я хотіла і я пішла.
- Чи пам'ятаєш ти перші дні служби, можливо були очікування, а реальність була зовсім не такою?
- Перші дні служби я пам'ятаю як начебто це було вчора. Мене відвозив тато на полігон. Коли я побачила умови, сказати що в мене був шок, це нічого не сказати. Я тільки 3 дні адаптувалася до місцевості, я загалі не розуміла що відбувається. В перший день, я думала що пожартували на рахунок того, що мені доведеться жити так 3 роки, це загалі було не те чого я очікувала, це була багнюка, наметне містечко, туалети за 600 метрів, митися в наметі, умов не було.
Мені як дівчині, яка останні 6 років жила в Одесі, з усіма побутовими умовами, було складно, але через 3 дні я вже звикла і сприймала це як пригоду.
Ми бригада бойова і ми завжди їздимо і в зону виконання бойових дій, то на ппд в Новій Каховці, то на полігони. Все життя це якийсь рух.
- Чим ти займаєшся, які твої обовязки?
- Коли я тільки прийшла я не знала чим буду займатися, у мене в роті було 30 чоловіків, віком як батько, булі і молодші, і мені потріьно було з ними працювати, розповідати що добре що погано, чити їх жити, була психологом. Вони звичацно так диилися і не сприймали мене як серйозну особу. Ну що дічинка буде росказувати чолоікам, які вже давно служать. Але згодом ми налагодили свою роботу, вони до мене зикли, зрозуміли що я щаступник командира і мене потрібно слухати.
Через 2-3 місяці мені запропонували іншу посаду, помічника начальника персоналу штабу. Це же робота з документами, оформлення, звання, накази – це все наш відділ.
Так ми не сидимо в окопі, не іздимо на передові, але ми також бачимо жахіття війни, обстріли але без нашого відділу не відбувалося б зарахування списки частин, переміщення, зільнення, присвоєння заня, зарплатню.
Чоловіка теж обрала військового
- Бути військовим складно, особливо морально. І ти вирішила своє життя пов'язати з військовим чоловіком? Як це бути дружиною військового?
- Сім'я із двох військових це дуже складно. Ми буваємо то разом, тоні ні. Мені здається про такого я і мріяла, щоб він був військовим – як тато. Якщо інші жінки військових на відстані розуміють де їх чоловіки, але не так детально, то в мене більш вигідна позиція, я знаю де він, кому зателефонувати, як зв'язатися.
Вероніка з чоловіком Юрієм
24 лютого була у Новій Каховці
- Цей день неможливо забути. 24 лютого я була Новій Каховці де ми винаймали житло, прокинулися ми від вибухів, біля нашого будинку. Я навіть не думала, що почалася війна. Чоловік пішов подивитися, що відбувається, він прийшов і сказав збирати речі. Я подзвонила батькам і ми вирушили до штабу.
- Чи обговорювали ви в сім'ї, чи на роботі можливе вторгнення?
- Ми обговорювали це з чоловіком, що робити якщо буде війна. Плану дій на випадок війни у нас не було. Ми знали що таке можливо, але що це буде 24 ми не очікували. Нам не доводили, це не виносилося. Ніхто не знав та й не очікував.
- Як ти думаєш чи змінилася ти за 3 роки служби в ЗСУ?
- Насправді я не помічаю, можливо людям зі сторони видніше. Можливо стала серйознішою, бо я багато спілкуюся з чоловіками.
Головна мрія після перемоги
- Найбільша мрія зараз, це зустрітися зі своєю сестрою, яка далеко, яку я не бачила 4 роки (сестра Вероніки мешкає у Франції -ред.) побачити своїх племінників. В цьому році вона мала б приїхати, але наші сусіди цьому завадили. Сестра все це тяжко сприйняла – для неї морально важко. Головна мрія обійняти її та племінників і побути із сім'єю та звичайно відпочити.
Вероніка з батьками та сестрою
Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
