До нас у редакцію написала мешканка окупованої Волновахи. Її обурює ставлення до ситуації тих хто живе не в окупації. Також вона розвіює міф, що всі в окупації вірять в “рускій мір”. За словами Христини (ім'я змінено з метою безпеки), у місті чекають, коли відновиться українська влада. У багатьох немає можливості евакуюватись.
Ми вирішили опублікувати текст листа без змін (18+).
Також дівчина надіслала нам фотографії із окупованої Волновахи.
Ніколи не думала, що писатиму тобі з позначкою "анонімно", але пишу не я, кричить моя душа! Я б і у себе на сторінці це з задоволенням опублікувала, але у мене сім'я – і це страшно. Пишу, і сама не вірю в цей пизд@ць. Якщо опублікуєш, то з позначкою 18+, бо буде один суцільний мат... мат про життя в окупації.
Отже, поїхали...
Перші удари у нас вдома пролунали (не знаю, наскільки правильний цей вислів) приблизно в той самий час, як і в усій Україні. Волноваха – перше з міст, яке прийняло це все на себе! Влада нас кинула, сирени не працювали. Це я зараз розумію, що всерйоз ситуацію ніхто не сприйняв. І на прикладі нашого міста зараз вижило багато людей. Далі – ракети по автовокзалу, ПМК. Але як розвивалися події – усі й так знають. Хочу додати, що не було зв'язку, і ні про яку евакуацію ми не знали. Так і залишилися в невіданні, аж до того моменту, поки не зайшли "мракобесы" і не сказали нам, що ми вас звільнили і над адмін будівлями повісили свій прапор.
Волноваха: Червень 2022
Я мовчу про те, що весь цей час я ходжу без ліфчика зі своїм 5-им розміром грудей, благо труси були на мені, і з собою взяла. Але зараз не про це. Я живу тут. У рідній Волновасі. Минуло вже 3 місяці, як похмуро-прапор розвивається на тлі мого блакитного неба, і мене вважають усі лайном. Лайном бо я не виїхала та не вивезла своїх дітей. А я тоді не знала, а зараз не можу. Не можу, бо мене можуть безкоштовно евакуювати лише в "підоросійську піддерацію", а платити кілька тисяч євро виїхати в Україну я не маю. Мій приват 24 заблокували. Жодної підтримки громадянам окупованих територій немає.
Мені за 3 місяці вже 8 разів запропонували роботу, але я не йду, бо чекаю своїх, бо коли побачать моє фото у фейсбуці, скажуть що я колаборантка. Я, можливо, еб@нута, що не йду працювати, але 15 років із конфіскацією мені світять, але не гріють!
Я бачила звернення голови громади в Херсонській області до своєї громади, він пояснив усе. Чому наш голова не пояснив своїй громаді, що робити, чому нас кинули?
А я…. А що я? Я піду працювати на цю еб@чу денеерію (безглузду народну республіку) тому що мої діти хочуть їсти! І я – не колаборантка. Моя мрія- щоб БТР на "максималках" з моїм прапором 🇺🇦 увірвався в моє місто і сказав “Слава Нації”, а я відповім “П@зда Російській Федерації”.
А ви хочете виїхати до України?
- Звісно
А скільки потрібно грошей і скільки вас людей?
- Нас п'ятеро. Але ж я не грошей прошу. Сил моїх немає вже читати, як усі вважають, що всі, хто тут залишився, що всі, хто вийшли на роботу – зрадники батьківщини. Ти ж розумієш, що я пишу тобі і завтра за мною можуть прийти... я ризикую. Нехай люди зрозуміють, що багато хто, які тут мріють про те, про що і я, щоб наші пацани залетіли з прапорами сюди, але вибору немає, треба їсти і працювати, хоч за копійки, хоч за хліб, бо ті, хто п@ здять, що люди продавалися за гречку та баклажку води - просто ніколи не голодували.
