Андрій Жалдаков — тренер і засновник спортивної організації «Колізей» у Жовтих Водах. Народившись у Лисичанську, він ще з юних років знав, що спорт стане його життям. У лютому 2022 року, коли війна змінила життя мільйонів українців, Андрій змушений був покинути рідне місто. Але, незважаючи на складні обставини, він не лише зберіг свою пристрасть до спорту, а й створив новий центр у Жовтих Водах, де виховує спортсменів усіх вікових категорій.
Ми зустрілися з Андрієм ввечері, під час тренування, навкруги звук ударів по лапах та голоси дітей, які відпрацьовують удари. Андрій Жалдаков показує нам свій новий простір — великий зал, у який він переїхав влітку 2025 року. На його обличчі було видно радість і гордість за те, чого він досяг тут, у Жовтих Водах. Але коли ми заговорили про Лисичанськ, емоції накрили.
Андрій ЖалдаковФото: Андрій Жалдаков
Лисичанськ: передчуття війни та втеча
Андрій народився у селищі Вовчоярівка Попаснянського району, а майже все життя до війни прожив у Лисичанську.
"Хотілось вірити, що не буде війни. Хоча, казали, що буде війна, розмовляли про це. Неможливо було підготуватись до цього морально, бо не знали, що це таке. Це вже потім ми бачили це своїми очима. Хоча був 2014 рік — ми теж це переживали, бо це було на нашій рідній землі. У Лисичанську були бої, але не такого масштабу, не так все було. Масштаб був менший, але теж було страшно", — згадує він.
Коли фронт почав наближатися, рішення залишити рідне місто прийшло спонтанно. Інтенсивність обстрілів зростала. Під час розмови видно, як важко йому даються ці слова. Каже: думав, що вже прожив усе це, але спогади знову піднімають біль.
"Я, перебуваючи на роботі, згадую, як прилетіла балістична ракета на цій же вулиці, де знаходився об’єкт, який я охороняв. Метрів п’ятсот, мабуть. Це був дуже сильний удар — таке неможливо забути. Потім був момент, коли над головою пролетіла ракета і недалеко впала. І щось почало з неї вилітати. Усі почали тікати, і я теж. У якийсь момент я просто не знав, що робити: падати чи бігти, чи добіжу. Забіг у під’їзд і там упав. Це був страшний момент."
Андрій згадує, з кожним днем місто ставало сірішим. Продуктів у магазинах майже не було. Кожен похід у магазин був небезпечний — сьогодні вулиця ціла, а наступного разу все побито «градами». І приходить розуміння, що в цей момент тебе могло вбити.
Рішення їхати було майже спонтанним. Виїжджати не було до кого: усі рідні в Луганській області, і за її межами сім’я просто не мала жодної опори. Напередодні від’їзду Андрій заїжджав додому — і тоді ще не знав, що це востаннє. Нічого не забрав. Шлях був важким: евакуація, повна невизначеність, вагітна дружина, маленька дитина.
Андрій Жалдаков з родиною Фото: Андрій Жалдаков
"Заїхав додому, але не думав, що востаннє. І нічого зовсім не забрав. Навіть годинники лежали на порозі — міг їх узяти, ще був ноутбук, але чомусь цього не зробив. Мабуть, не думав, що це востаннє. І зі спортзалу теж нічого не забрав — ні рукавичок, ні лап. Хоч це дрібниці, але й їх можна було б узяти. Та навіть, напевно, і не було куди: ми не знали, куди їдемо і де опинимося."
— Як ви опинилися у Жовтих Водах? Це був цілеспрямований маршрут чи випадковість? - запитую я у Андрія.
— Це більше випадковість. Так склалася доля, я швидше схиляюся до цього. Ми виїхали з Лисичанська і дорогою намагалися знайти житло в найближчих містах: після Бахмута — у Слов’янську, Краматорську. Шукали, щоб зняти й оселитися хоч на якийсь час, але всюди було зайнято. Так ми доїхали до Павлограда. Там знайшли квартиру й зупинилися. Думали, що, як і більшість, — ненадовго. Що треба просто перечекати певний час. І я не жалкую, що не залишився там. Радію, що доля привела саме в Жовті Води. Про Жовті Води не знали нічого.
Жовті Води: новий старт
Коли Андрій із родиною вперше приїхав до Жовтих Вод, йому було не до вражень від міста. Після виїзду з Лисичанська, де його вагітна дружина не раз втрачала свідомість від стресу, він думав лише про одне: щоб було де жити і за що жити, щоб сім’я була в безпеці.
"Місцеві люди дуже допомагали. Носили продукти, пам’ятаю, що до 12 школи приносили і їжу, і речі. У їдальні годували. Нас заселили в гуртожиток педагогічного коледжу. На той момент я був дуже вдячний тим умовам, у яких ми жили, бо це був хоча б якийсь кут, де ми могли перебувати. Ми не перебирали."
Згодом знайшлася й орендована квартира – жінка, яка її здала, сама шукала родину з дітьми.
"Коли ми з’їжджали з цієї квартири цього року, у 2025-му, вона нам сказала: «Ми вам дуже вдячні». Казала, що хвилювалася за квартиру, бо люди різне розповідали. Ми віднеслися до їхньої доброї дії так само по-доброму. І ми їм дуже вдячні."
З нуля до рингу: як відкрив зал
Андрій Жалдаков каже, що мріяв стати тренером ще з дитинства — і так і сталося. Він отримав освіту вчителя фізичної культури, а з 2018 року тренував дітей та молодь у Лисичанську, будуючи свою першу спортивну команду.
"Знаєте, коли більшість молоді в школі не знає, чого хоче, — я вже тоді думав про це. Я хотів бути саме тренером. Десь у першому класі я з братом ходив на кіокушинкай карате. Ми тренувалися більше року, їздили на змагання. У брата добре виходило бити ногами, а в мене — руками. На останніх змаганнях у нас було багато суперників, яких ми перемогли, а фінальному поєдинку зустрілися один з одним. Ми навіть думали, може, це помилка. Але ми билися так, що боєм це назвати важко — ми ж не могли битися між собою по-справжньому. І брат, як старший, зробив чоловічий вчинок: поступився мені й віддав перемогу. Я дуже це ціную."
Андрій Жалдаков архів 2018 року Фото: Андрій Жалдаков
"З 2018 року я тренував на базі школи. Приміщення було невелике, умови — значно гірші, ніж у цьому залі. На той момент я про такий зал навіть не мріяв. Але людей ходило багато — ми ледве вміщалися. У мене були хороші хлопці."
Коли війна змусила Андрія покинути рідний Лисичанськ, він не зупинився. Тренер з дитинства, який завжди мріяв виховувати спортсменів, вирішив продовжувати свою справу навіть у новому місті. Спочатку — на вулиці, потім — у пошуках приміщення, а згодом — у власному залі, де вже тренуються нові покоління боксерів.
Архів: Андрій Жалдаков у залі ЛисичанськаФото: Андрій Жалдаков
"Думав, що треба продовжувати жити. По-перше, не хотілося сидіти вдома й нічим не займатися. Хотілося не зупинятися, не втрачати навички, бо навички мають властивість забуватися. Тому я вирішив продовжити справу", — розповідає Андрій.
Спочатку шукати приміщення було складно: навчальні заклади відмовляли або перенаправляли до інших посадовців.
"Я розумів, що будуть певні складності — усе доведеться починати з нуля. Нічого не було, тренував на вулиці. Потім почав шукати приміщення. Це теж було непросто, бо ніхто не впускав. Ходив у навчальні заклади, звертався — усі перенаправляли до інших людей, інших посадовців. А потім, уже мене направили до Лауди Олени, начальниці Жовтоводського відділу молоді та спорту. Вона направила мене до спортивного комплексу «Спорт для всіх», директором якого є Буряк Євген. Там я з ним співпрацював, і він мені всебічно допомагав. Я йому за це дуже вдячний. Людина працює на своєму місці — саме таким і має бути директор."
"Інвентар збирали по-різному. Спочатку — за власні кошти. Потрошку відкладаю — і купую рукавички, лапи, скакалки, м’ячі, щось недороге. Перші змагання — поїхали без нічого. Не було навіть боксерської форми. Пам’ятаю, Віктор Перехрест купив нам перші сині й червоні рукавички. Це було все, що ми мали. На змаганнях просили форму в інших хлопців, щоб хоч якось нормально виглядати."
Андрій тренув у тісному підвальному залі, більші простори були зайняті. Тому він прийняв рішення піти власним шляхом і відкрити новий зал — і зараз не шкодує про цей крок.
Переходячи до розмови про нове приміщення, Андрій проводить нам екскурсію. З гордістю показує кожен куточок залу і зізнається: про таке він навіть не мріяв. Ніколи в житті не мав подібного простору. Каже, що цей зал — результат підтримки рідних, батьків вихованців і всіх, хто повірив у нього у найважчий момент.
"Про цей зал можу говорити довго. Він великий, але роботи тут було виконано ще більше. Вікна, підлога — усе було у жахливому стані. Ми місяць звідси не вилазили. Батьки, хлопці, спортсмени, спонсори — усі допомагали. Я сам, дружина, її батьки, брат — хто мав бажання, той приходив. Усі працювали довгий час, і це було дуже складно."
Ремонт нового залу Фото: Андрій Жалдаков
в 2024 році Андрій та його команда реалізували грантовий проєкт і отримали кошти від міжнародної організації Це була, за словами тренера, найбільша партія інвентарю, яку вони коли-небудь отримували.
Отримання інвентарю за грантовою програмоюФото: Андрій Жалдаков
У 2025 році клуб отримав додаткову допомогу від Федерації боксу України на чолі з Олегом Ільченком — ринг для тренувань і змагань. Сприяли цьому також Луганський обласний осередок Федерації боксу на чолі з Леонідом Крисановим. Крім рингу, клуб отримав настінні подушки та кілька нових мішків.
"Кожна така допомога надихає, бо ми розуміємо — ми не самі", — підкреслює тренер. "За цей час допомагало дуже багато людей: батьки, спонсори, спортсмени, організації. Це потужна підтримка, ті кошти, які самотужки ми б не потягнули".
Про стосунки між тренерами Андрій каже: "Конкуренція здорова, але помічаю, що в місті не завжди є спільний колектив. Ми в Лисичанську завжди один одному допомагали: є вільні місця в автобусі — віддавали кращих спортсменів, їхали на змагання разом. Таким чином співпрацювали, представляли місто єдиним колективом. В інших містах, можливо, краще, але я вірю, що це зміниться".
Жовті Води стали рідним домом
Сьогодні у залі тренуються і діти, і дорослі. Андрій Жалдаков прагне, щоб простір був доступний для всіх. У клубі є різні зали: просто бокс, тренажери.
"Ми хочемо надати умови, щоб могли займатися всі. Вони приходять не тільки позайматися, а й поспілкуватися, і психологічно розвантажитися. У клубі займаються і військові. Ми надаємо їм можливість реабілітації, допомагаємо підібрати вправи, які вони можуть виконувати, найголовніше — не зашкодити. Це не реабілітаційна програма, але людина психологічно розвантажується, вона в соціумі, є частиною клубу, відчуває підтримку. Ми тільки раді, коли приходять люди, і ми можемо їм допомогти. Тут вони займаються безкоштовно", — додає Андрій.
Тренування з військовимиФото: Андрій Жалдаков
Загалом у клубі тренується близько 50 спортсменів різного віку. В організації три тренери, разом з Андрієм.
"Тренування — це не лише фізична підготовка. Самовиховати дитину складніше, ніж просто по інструкціям виконувати вправи. Треба знайти підхід, мати витримку: десь навантажити, десь зменшити темп. Буває, доводжу дитину до психологічного стану, коли вона вже майже не може, і тоді збавляю оберти. Але це загартовує дітей, дисциплінує, формує сильні моральні якості".
Змагання в новому заліФото: Андрій Жалдаков
Андрій каже, що Жовті Води вже стали для нього рідним містом. Тут народився його молодший син, тут він займається улюбленою справою — виховує та тренує дітей і дорослих, віддаючи свій час та знання.
"Навіщо я це роблю? — розповідає Андрій. — Дуже багато часу проводжу тут. Міг би його проводити з сім’єю, зі своїми дітьми. Коли бачу плоди своєї роботи, або тримаю лапи, а дитина робить — я знаю більше, ніж вона може, бачу, що вона викладається. Це надихає. Коли батьки вдячні — це теж дуже приємно. Бачу результат своєї роботи. Це добра справа — виховувати дітей".
У Андрія двоє дітей: старшому сину сім років, він теж займається боксом, а молодшому — три роки. "Він уже народився тут, у Жовтих Водах", — додає тренер.
"Місто стало рідним. І коли я їду на далеку відстань кудись, або в інше місто, то повертаючись, коли під’їжджаю, відчуваю, що це рідне місто. Видихаю, бо я вже дома."
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
