Ганна Пренко — не професійна рятівниця, не військова, не медик. Вона — б’юті-майстер з Жовтих Вод. Колись займалась танцями у шоу-балеті, працювала барменом, хореографом. А сьогодні — щотижня їздить у прифронтові зони, евакуює людей і тварин, допомагає поліції та волонтерам у найгарячіших точках війни.
Ми поспілкувались з Ганною і дізналися її історію.
Як одна собака змінила все: перший крок у волонтерстві
До великої війни Ганна жила у Харкові, працювала майстром з волосся і брів. Після початку повномасштабного вторгнення вона змушена була виїхати з міста — 24 лютого зустріла вже у Запоріжжі. Її чоловік на той момент був військовим і забороняв їй долучатися до волонтерства. Але у 2023 році вони розійшлись, і тоді Ганна вперше змогла діяти так, як підказувало серце.
«Я приїхала в Жовті Води й побачила пост в Інстаграмі, що собаку треба забрати з Покровського напрямку. Цей пост три дні підряд випадав мені у стрічці. І я подзвонила. Так почалося моє волонтерство.»
Собаку звали Аліса. Її везли з фронту, а Ганна — чекала вдома. За ці кілька днів її телефонна книга заповнилася контактами волонтерів. І серед них — Ніна, координаторка з найбільшої зоозахисної організації в Україні UA Animals.
Вибухи, танки, людські сльози: перші виїзди
Після історії з Алісою Ганна почала їздити разом з UA Animals у прифронтові населені пункти, евакуюючи покинутих тварин. У Кураховому вона познайомилася з командою "Білі янголи" — поліцією евакуації. Так почалась її співпраця ще й з ними. Відтоді Ганна — волонтерка одразу в двох організаціях: одна рятує тварин, інша — людей.
Її перші виїзди були до Селідового і Гірника. Це було небезпечно, страшно, але вже тоді вона зрозуміла: назад дороги немає.
"Перша моя евакуація — це була у Селідово і в Гірник, — згадує Ганна. — Ми виїхали ще темно було, о п’ятій ранку. Дорогою — повна темрява, не розуміємо, куди їдемо. І тут починається обстріл. Праворуч — горить поле. Величезне, просто стіна вогню. Назустріч нам ідуть танки — наші, але вони щойно відстрілялися, і це реально моторошно. Ми їдемо, і перед нами прилітає — просто вибух блимає. І ти розумієш: це жесть. А дороги іншої немає. Добре, що був Даня — мій друг, він уже досвідчений волонтер. Він зорієнтувався, розвернувся — і ми поїхали в об’їзд. Якби не він, я б там лишилась сидіти. Це був мій перший такий виїзд, і ще й ніч, вибухи навколо, горить поле, їдуть танки — я реально не розуміла, що відбувається."
Особливо важкою виявилася частина поїздки до Гірника:
"Вже тоді він був майже окупований, там дуже сильно обстрілювали. Ми поїхали забрати двох людей і двох вівчарок. У жінки чоловік — рак четвертої стадії. Вона ридає навзрид, він стоїть, ледве тримається на ногах. Вони віддають собак, бо їдуть до Дніпра на лікування. Будинок у них гарний, видно, все життя вкладали. І ось вони його залишають. Я стою серед вибухів, люди плачуть, собаки скавчать — і я вперше в житті бачу оце все на власні очі. Це було дуже страшно."
Після тієї поїздки Ганна зрозуміла: зупинитися вже не зможе. І хоча перший досвід волонтерства був на межі фізичного й психологічного, вона продовжує їздити на передову. Тепер — з розумінням, досвідом, і вірою, що її допомога рятує життя.
За рік на передовій волонтерської роботи, Ганна бачила багато. Але одна з евакуацій врізалась у пам’ять назавжди — село Шевченко, під Покровськом.
«Це село, маленьке, не місто. Ми приїхали туди забирати жінку з її тваринами. Нам військові сказали туди не їхати, бо все під дронами, але ми вирішили — треба, і поїхали. Там була повна машина: і речі, і собаки, і коти — десь 15 тварин. І ось ми тільки заїхали — над нами пролітають дрони, чутно вибухи. За ставком уже — кацапи. Там був вуличний бій. Я чула автоматні черги, розумієте? Це як кіно, тільки справжнє».
Ганна й її напарник усвідомлювали: зустріти там ДРГ — це найгірше, що могло статися. Після евакуації жінки й тварин, вони ще їздили по селу — збирали решту, хто наважився поїхати. За дві години після виїзду російські сили вже були в тому ж селі.
Найскладніше, каже Ганна — це люди, які не хочуть виїжджати. Особливо мами з дітьми: ховають малюків у підвалах, відмовляються від евакуації, чекають на "рускій мір" або хочуть виїхати на окуповані території, бо там їхні чоловіки. Були випадки, коли знаходили жінку з двотижневим немовлям у підвалі.
"Ми шукали дітей буквально по районах, навіть просили місцевих алкозалежних допомогти знайти адреси — обмінювали це на дрібні гроші. Є старенькі, які не можуть самі покинути домівки, не мають зв’язку, живуть без їжі й води. Знаходили лежачу бабусю, яка 15 днів нічого не їла."
Евакуйованих з гарячих точок, як-от Покровськ, волонтери вивозили в Родинське, а звідти — далі волонтерським транспортом до шелтерів. Там їм надають допомогу, виплати, їжу й прихисток, а далі розподіляють по інших містах.
Як один рятівний крок змінив життя 86-річному дідусю
Однією з її історій, що залишила глибокий слід у серці дівчини, стала допомога 86-річному дідусю з Покровська, якого вона вивезла з небезпечного регіону під час активних бойових дій. Ганна приїхала не за ним, а по іншій заявці. Та побачивши старенького чоловіка, який стояв на порозі свого дому і плакав, вона не змогла пройти повз.
"Мені його так стало шкода, він такий добрий, це просто. Я кажу: 'Ні, я без тебе не поїду'. Я його забрала", — згадує Ганна той день.
Дідусь не хотів залишати своє господарство, де в нього були тварини, в тому числі велика вівчарка і дві такси. Він відчував, що йому більше нічого не залишилось, що його життя закінчилось разом з війною. Проте Ганна не відступила. Вона забрала чоловіка, його речі і собак і вирушила в напрямку Павлограда, де жили його родичі.
Коли дідусь прибув до родини, вони були не дуже раді його приходу. Родичі, що орендували кілька будинків, не знали, куди подіти тварин, та й сам дідусь був для них додатковою проблемою. Ганна не залишила чоловіка на призволяще й вирішила знайти йому тимчасовий прихисток в іншому місці.
"Я заплатила свої кошти, поселила його в шелтері, а потім знайшла йому місце в будинку моєї нерідної бабусі, в Ганівці. Ми зробили там швидкий ремонт, щоб він почувався комфортно", — продовжує Ганна.
Зараз дідусь щасливо живе в новому домі разом з його тваринами. Він активно допомагає по господарству: пиляє дрова, ремонтує та доглядає за садом. Для нього це новий етап життя.
Волонтерство змінило моє життя
Ганна вже не може уявити своє існування без допомоги іншим. Всі плани на майбутнє пов'язані з благодійністю, навіть після того, як війна закінчиться.
"Я хочу створити свій благодійний фонд. Допомагати дітям, хворим людям і тваринам. Це те, чим я хочу займатися і після закінчення війни. Якщо війна закінчиться, я продовжу робити те, що роблю зараз", — зазначає вона.
Ганна не обмежується лише допомогою в евакуації та рятуванні людей. Її серце відкрите для тих, хто потребує підтримки: від дітей і тварин до літніх людей. Вона вже мріє про фонд, який би допомагав тим, хто не може постояти за себе.
Найближчі підтримують, як можуть. У Ганни з рідних — лише бабуся: мама зникла ще до початку повномасштабної війни, а тато залишився в окупованому селі біля Мелітополя. З бабусею вона на зв’язку постійно — та дуже переживає і не знає всіх подробиць волонтерських поїздок.
«Каже мені: “Куди ти знову їдеш, навіщо воно тобі треба?” — і я вже не кажу. Вона з моїм шпіцем лишається, поки я в дорозі, і дзвонить мені по 30 разів на день».
Є кілька близьких подруг, каже дівчина, вони завжди поруч, підтримують, хвилюються, допомагають». А ще — коханий, з яким Ганна познайомилася під час евакуації. Він військовий, і хоча постійно просить її не ризикувати, саме він став для неї джерелом натхнення.
"Я б і далі продовжувала допомагати навіть після війни. Це те, що стало частиною мене, і я не зможу зупинитися", — резюмує Ганна.
І, можливо, після того, як війна залишиться позаду, вона здійснить ще одну свою мрію — поїде за кордон на відпочинок разом з хлопцем. Але вона точно знає, що повернеться, щоб допомогти тим, хто цього потребує, і продовжити свою місію.
«Матеріал створено у межах участі в конкурсі «Співпростір», за підтримки ГО «Ю-Хартс Україна» та Kormotech».
Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
