Ганна Пренко — не професійна рятівниця, не військова, не медик. Вона — б’юті-майстер з Жовтих Вод. Колись займалась танцями у шоу-балеті, працювала барменом, хореографом. А сьогодні — щотижня їздить у прифронтові зони, евакуює людей і тварин, допомагає поліції та волонтерам у найгарячіших точках війни.
Ми поспілкувались з Ганною і дізналися її історію.
Як одна собака змінила все: перший крок у волонтерстві
До великої війни Ганна жила у Харкові, працювала майстром з волосся і брів. Після початку повномасштабного вторгнення вона змушена була виїхати з міста — 24 лютого зустріла вже у Запоріжжі. Її чоловік на той момент був військовим і забороняв їй долучатися до волонтерства. Але у 2023 році вони розійшлись, і тоді Ганна вперше змогла діяти так, як підказувало серце.
«Я приїхала в Жовті Води й побачила пост в Інстаграмі, що собаку треба забрати з Покровського напрямку. Цей пост три дні підряд випадав мені у стрічці. І я подзвонила. Так почалося моє волонтерство.»
Собаку звали Аліса. Її везли з фронту, а Ганна — чекала вдома. За ці кілька днів її телефонна книга заповнилася контактами волонтерів. І серед них — Ніна, координаторка з найбільшої зоозахисної організації в Україні UA Animals.
Вибухи, танки, людські сльози: перші виїзди
Після історії з Алісою Ганна почала їздити разом з UA Animals у прифронтові населені пункти, евакуюючи покинутих тварин. У Кураховому вона познайомилася з командою "Білі янголи" — поліцією евакуації. Так почалась її співпраця ще й з ними. Відтоді Ганна — волонтерка одразу в двох організаціях: одна рятує тварин, інша — людей.
Її перші виїзди були до Селідового і Гірника. Це було небезпечно, страшно, але вже тоді вона зрозуміла: назад дороги немає.
"Перша моя евакуація — це була у Селідово і в Гірник, — згадує Ганна. — Ми виїхали ще темно було, о п’ятій ранку. Дорогою — повна темрява, не розуміємо, куди їдемо. І тут починається обстріл. Праворуч — горить поле. Величезне, просто стіна вогню. Назустріч нам ідуть танки — наші, але вони щойно відстрілялися, і це реально моторошно. Ми їдемо, і перед нами прилітає — просто вибух блимає. І ти розумієш: це жесть. А дороги іншої немає. Добре, що був Даня — мій друг, він уже досвідчений волонтер. Він зорієнтувався, розвернувся — і ми поїхали в об’їзд. Якби не він, я б там лишилась сидіти. Це був мій перший такий виїзд, і ще й ніч, вибухи навколо, горить поле, їдуть танки — я реально не розуміла, що відбувається."
Особливо важкою виявилася частина поїздки до Гірника:
"Вже тоді він був майже окупований, там дуже сильно обстрілювали. Ми поїхали забрати двох людей і двох вівчарок. У жінки чоловік — рак четвертої стадії. Вона ридає навзрид, він стоїть, ледве тримається на ногах. Вони віддають собак, бо їдуть до Дніпра на лікування. Будинок у них гарний, видно, все життя вкладали. І ось вони його залишають. Я стою серед вибухів, люди плачуть, собаки скавчать — і я вперше в житті бачу оце все на власні очі. Це було дуже страшно."
Після тієї поїздки Ганна зрозуміла: зупинитися вже не зможе. І хоча перший досвід волонтерства був на межі фізичного й психологічного, вона продовжує їздити на передову. Тепер — з розумінням, досвідом, і вірою, що її допомога рятує життя.
За рік на передовій волонтерської роботи, Ганна бачила багато. Але одна з евакуацій врізалась у пам’ять назавжди — село Шевченко, під Покровськом.
«Це село, маленьке, не місто. Ми приїхали туди забирати жінку з її тваринами. Нам військові сказали туди не їхати, бо все під дронами, але ми вирішили — треба, і поїхали. Там була повна машина: і речі, і собаки, і коти — десь 15 тварин. І ось ми тільки заїхали — над нами пролітають дрони, чутно вибухи. За ставком уже — кацапи. Там був вуличний бій. Я чула автоматні черги, розумієте? Це як кіно, тільки справжнє».
Ганна й її напарник усвідомлювали: зустріти там ДРГ — це найгірше, що могло статися. Після евакуації жінки й тварин, вони ще їздили по селу — збирали решту, хто наважився поїхати. За дві години після виїзду російські сили вже були в тому ж селі.
Найскладніше, каже Ганна — це люди, які не хочуть виїжджати. Особливо мами з дітьми: ховають малюків у підвалах, відмовляються від евакуації, чекають на "рускій мір" або хочуть виїхати на окуповані території, бо там їхні чоловіки. Були випадки, коли знаходили жінку з двотижневим немовлям у підвалі.
"Ми шукали дітей буквально по районах, навіть просили місцевих алкозалежних допомогти знайти адреси — обмінювали це на дрібні гроші. Є старенькі, які не можуть самі покинути домівки, не мають зв’язку, живуть без їжі й води. Знаходили лежачу бабусю, яка 15 днів нічого не їла."
Евакуйованих з гарячих точок, як-от Покровськ, волонтери вивозили в Родинське, а звідти — далі волонтерським транспортом до шелтерів. Там їм надають допомогу, виплати, їжу й прихисток, а далі розподіляють по інших містах.
Як один рятівний крок змінив життя 86-річному дідусю
Однією з її історій, що залишила глибокий слід у серці дівчини, стала допомога 86-річному дідусю з Покровська, якого вона вивезла з небезпечного регіону під час активних бойових дій. Ганна приїхала не за ним, а по іншій заявці. Та побачивши старенького чоловіка, який стояв на порозі свого дому і плакав, вона не змогла пройти повз.
"Мені його так стало шкода, він такий добрий, це просто. Я кажу: 'Ні, я без тебе не поїду'. Я його забрала", — згадує Ганна той день.
Дідусь не хотів залишати своє господарство, де в нього були тварини, в тому числі велика вівчарка і дві такси. Він відчував, що йому більше нічого не залишилось, що його життя закінчилось разом з війною. Проте Ганна не відступила. Вона забрала чоловіка, його речі і собак і вирушила в напрямку Павлограда, де жили його родичі.
Коли дідусь прибув до родини, вони були не дуже раді його приходу. Родичі, що орендували кілька будинків, не знали, куди подіти тварин, та й сам дідусь був для них додатковою проблемою. Ганна не залишила чоловіка на призволяще й вирішила знайти йому тимчасовий прихисток в іншому місці.
"Я заплатила свої кошти, поселила його в шелтері, а потім знайшла йому місце в будинку моєї нерідної бабусі, в Ганівці. Ми зробили там швидкий ремонт, щоб він почувався комфортно", — продовжує Ганна.
Зараз дідусь щасливо живе в новому домі разом з його тваринами. Він активно допомагає по господарству: пиляє дрова, ремонтує та доглядає за садом. Для нього це новий етап життя.
Виставка на підтримку евакуації
16 травня Ганна організовує виставку своїх картин, мета якої — збір коштів на автомобіль для евакуації.
«Машини, якими ми користуємося, постраждали від дронів, і зараз вони на ремонті. Нам дуже потрібна автівка, щоб продовжити евакуацію людей та тварин», — розповідає Ганна.
На виставці буде представлена не лише її творчість, а й презентація про волонтерську діяльність та особисті історії з евакуацій.
«Це не тільки про картини, а й про підтримку людей, про допомогу та доброту», — додає дівчина.
Волонтерство змінило моє життя
Ганна вже не може уявити своє існування без допомоги іншим. Всі плани на майбутнє пов'язані з благодійністю, навіть після того, як війна закінчиться.
"Я хочу створити свій благодійний фонд. Допомагати дітям, хворим людям і тваринам. Це те, чим я хочу займатися і після закінчення війни. Якщо війна закінчиться, я продовжу робити те, що роблю зараз", — зазначає вона.
Ганна не обмежується лише допомогою в евакуації та рятуванні людей. Її серце відкрите для тих, хто потребує підтримки: від дітей і тварин до літніх людей. Вона вже мріє про фонд, який би допомагав тим, хто не може постояти за себе.
Найближчі підтримують, як можуть. У Ганни з рідних — лише бабуся: мама зникла ще до початку повномасштабної війни, а тато залишився в окупованому селі біля Мелітополя. З бабусею вона на зв’язку постійно — та дуже переживає і не знає всіх подробиць волонтерських поїздок.
«Каже мені: “Куди ти знову їдеш, навіщо воно тобі треба?” — і я вже не кажу. Вона з моїм шпіцем лишається, поки я в дорозі, і дзвонить мені по 30 разів на день».
Є кілька близьких подруг, каже дівчина, вони завжди поруч, підтримують, хвилюються, допомагають». А ще — коханий, з яким Ганна познайомилася під час евакуації. Він військовий, і хоча постійно просить її не ризикувати, саме він став для неї джерелом натхнення.
"Я б і далі продовжувала допомагати навіть після війни. Це те, що стало частиною мене, і я не зможу зупинитися", — резюмує Ганна.
І, можливо, після того, як війна залишиться позаду, вона здійснить ще одну свою мрію — поїде за кордон на відпочинок разом з хлопцем. Але вона точно знає, що повернеться, щоб допомогти тим, хто цього потребує, і продовжити свою місію.
Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
