Бойовий шлях Артема Пікущенко пролягав різними маршрутами: Тростянець та Охтирка на Сумщині, потім – район Барвінково на Харківщині. З серпня 2022 року – Донеччина (Бахмут, Соледар, Сіверськ). Як менеджер та психолог справлявся з бойовими завданнями артилериста та стрілка-снайпера Артем розповів пресслужбі ДП «СхідГЗК».
Про жовтоводця Артема Пікущенка
Артем народився у родині жовтоводських лікарів, дитинство та юність пройшли у Жовтих Водах. Навчався у школі №12, ІП «Стратегія», а згодом здобув вищу освіту психолога у Запорізькому Національному Технічному Університеті. Жив у Запоріжжі працював на себе, надавав психологічні послуги. Долучався до діяльності багатьох соціальних проєктів, гуманітарних місій.
Під час АТО разом із колегами надавав психологічну допомогу у Запорізькій та Донецькій областях, а саме допомагав стабілізувати психологічний стан, подолати наслідки психологічних травм, спричинених бойовими діями. З 2016 року неодноразово бував у Бахмуті. Тоді він і думки не мав, що згодом штурмуватиме там позиції ворога з кулеметом в руках.
Ранок 24 лютого 2022 року Артем зустрів у Запоріжжі
"Прокинувся від шуму літака, який пролетів над багатоповерхівкою, у якій я жив. Потім було чутно вибухи, адже того дня були «прильоти» по місту. Зранку я поїхав до сина (хоча ми з дружиною розлучилися, з дитиною постійно спілкуюся). Ми довго розмовляли, я намагався підібрати потрібні слова у тій ситуації. А після цього вирушив до ТЦКтаСП з твердим наміром – піти добровольцем до ЗСУ. Таких, як я, там зібралося чимало. Щодня ми приходили на 9 ранку та виготовляли «коктейлі Молотова» і виконували інші завдання, які нам давалися у військкоматі. У другій половині дня уходили додому – якраз була можливість завершити певні цивільні справи та внутрішньо налаштуватися, що я йду до Збройних Сил, щоб захищати себе, дитину, батьків, місто, Україну", - говорить чоловік.
За словами військовослужбовця, 2 березня вони поїхали до військових частин. Зранку колона із семи автобусів вирушила містом. Раптом у вікно ми побачили літню жінку – років за 70. Вона стояла і плакала, хрестила нас усіх, наші автобуси, щось шепочучи. Ми зрозуміли, що вона нас благословляла на захист Батьківщини. Ця жінка наче символізувала нашу Україну, яка благословляє своїх синів. Це було настільки вражаюче видовище, що розчулило усіх. І на очах чоловіків, які їхали в автобусі у невідомість, з’явилися сльози.
"Піт артилерії береже кров піхоти"
«Серед нас, «новобранців», не було людей із військовим досвідом, - розповідає Артем. - Психологи, інженери, каменярі, столярі, зварники, ремонтники, IT-шники. Особисто я не служив в армії, оскільки за станом здоров’я відносився до категорії «непридатний до військової служби у мирний час, обмежено придатний у воєнний час».
Артем згадує, як їх почали розподіляти у різні частини. Його направили до реактивного дивізіону солдатом. Спочатку оформили як водія взводу забезпечення, потім перевели до артилерійської батареї. Там він зустрівся з професійними військовими, які підказували, ділилися досвідом. Це був доволі злагоджений підрозділ.
"Ми воювали на «Градах». Настрій був рішучий. Коли визначилися, хто поїде разом із командиром на бойові позиції, то всі просилися: «Візьміть мене!» Хотілося не тільки перевозити снаряди та заряджати машину, а бути максимально причетним до її роботи. Бачити, як вилітають снаряди, та чути по рації, що вони потрапили в ціль", - ділиться захисник.
Тепер чоловік зізнається, що розуміє вислів: «Піт артилерії береже кров піхоти». Адже його бойовий шлях спочатку був пов'язаний із артилерією, а пізніше – із піхотою. Вага кожного снаряду «Граду» – 86 кг. Заряджаються вони вручну. Артем Пікущенко підкреслює, це дуже виснажлива робота. Особливо, коли бойові машини БМ «Град» працюють, є цілі, піхота потребує допомоги. Повний вихід комплекту реактивних снарядів із граду (їх 40 штук) – це 21 секунда. А ось зарядити снаряди, привезти їх транспортно-заряджаючою машиною – це окреме важке завдання. Під час певної реорганізації підрозділу жовтоводця перевели до піхоти стрільцем-снайпером. "Під час боїв у Бахмуті ми переконалися, наскільки важлива допомога артилерії, яка відпрацьовує по нашим ворогам", - говорить чоловік.
"Я бачив обличчя ворогів": про штурм ворожих позицій
"Під час самого бою немає страху, - розповідає Артем. - Емоції, почуття, напевно, відключаються. Більше остраху, коли ти тільки ідеш на якусь позицію, або перед штурмом. Коли не знаєш, що тебе очікує… Оця невідомість… Іноді хлопці починали панікувати. Треба було заспокоїтися, опанувати себе. А коли заходиш на позицію – в тебе уже немає почуттів, лише спрацьовують навички, якими володієш, та знання, яким тебе вчили. І ти маєш просто виконувати свою роботу"
У Бахмут жовтоводець заходив тричі і тричі був поранений. Перший раз це сталося, коли українська армія штурмувала ворожі позиції. Вони були зовсім близько - десь на відстані 15 метрів. Коли йшов ближній стрілецький бій, чоловік бачили обличчя ворогів. Куля влучила Артему у бронежилет на рівні грудної клітини. Бронік врятував його життя, а плиту бронежилета розтрощило. Уламки полетіли в обличчя та посікли його. Чоловіку доводилось прикладати сніг, щоб не заважала кров. Адже тривав бій, у руках був кулемет ПКМ (військові називають його «покемон») і він не міг зупинятися.
"Уже потім мене оглянув медик, доправили до стабілізаційного пункту. Але вирішили уламки не видаляти, оскільки операція могла нашкодити. Згодом було поранення в руку, наступного разу - акубаротравма, закрита черепно-мозкова травма. Госпіталь – та й знову на Бахмут".
"Підтримка земляків дуже цінна"
Артем зарекомендував себе як мужній та відповідальний воїн. З часом його призначили головним сержантом взводу, а потім направили на навчання та присвоїли офіцерське звання – молодший лейтенант. Зараз наш земляк – офіцер групи психологічного супроводу та відновлення.
«Отже зі зброєю в руках зараз не воюю, - каже Артем. – Займаюся консультуванням бійців, направленням їх на відновлення, реабілітацію. Звісно, стали у пригоді мої професійні знання психолога. На рівні бригади є ще «група контролю бойового стресу». Офіцери цієї групи працюють з хлопцями, надають всі можливі психологічні інструменти, поради.
Велику підтримку нам надають волонтери. Практично щотижня до нас приїжджає пастор Роман Василенко з церкви «Живі води». Привозить корисні речі, а також смаколики, дитячі поробки – це щось таке тепле, домашнє, яке нагадує рідний дім. Те, чого тут так не вистачає. І це дуже важливо для нас!
Знаю, що отець Олександр Пономаренко з Троїцької церкви організував виготовлення окопних свічок та передає їх на фронт. Це корисна допомога.
Взагалі, підтримка земляків дуже важлива! А ще круто – коли поруч із тобою служать люди з рідного міста. Є у нашій бригаді така структура, у якій багато жовтоводців. Коли до них приїжджаєш, спілкуєшся – то це дуже надихає. Починаємо розмовляти про рідне місто, знайомих, обговорювати якісь новини… Або згадувати безтурботні юні роки – «Студію 20», «Космо» та інше. У такі моменти подумки переносишся у минуле…
Дуже хочеться, щоб у моєму рідному місті та всій Україні люди щасливо жили під мирним небом! І це обов’язково буде, коли ми здобудемо Перемогу!"
