Жовтоводець Владислав Дутчак - саме його представляли ворожі пропагандисти як страшного ідеолога "Азову", що "накачував нацистською ідеологією". Проте "Доцент" завжди відповідав, що всього лише має на меті розвивати в людях критичне мислення та знайомити їх з військовою історією України та світу.
На щастя, Владислав повернувся додому в рамках того самого обміну 21 вересня та на даний час проходить реабілітацію разом з іншими побратимами.
В інтерв’ю РБК-Україна, hromadske.radiо, Янина Соколова Владислав Дутчак розповів про деталі спілкування з ворожою пропагандою, торкнувся теми полону та полонених, розповів про службу в "Азові". Ми зібрали головні цитати з різних інтерв'ю.
Як не військова людина з академічного середовища опинилася в військовій сфері?
– Я завжди сповідував правоконсервативні погляди, свого часу співпрацював з "Національним корпусом" і у 2017 році мене запросив читати лекції Микола Кравченко з позивним "Крук" (загинув навесні-2022 під час боїв на Київщині - ред.). Читав лекції з військової історії України та світу для особового складу "Азову". Після підписання контракту в 2021 році вже читав лекції в званні молодшого сержанта. Як інструктор з гуманітарної підготовки.
Крім того, спілкувався з громадою, читав лекції для дітей в школах Маріуполя. Лекції по історії рідного краю, жодної політики. Коли говорять і говорили пропагандисти, які приїзжали до нас, коли я був в полоні, про те, що я "накачував ідеологією", то це просто багато говорить про наших опонентів і ворогів.
Владислав ДутчакФото: РБК-Україна
Як і коли потрапив в Маріуполь і як зустрів 24 лютого?
– Після підписання контракту. Займався насичено гуманітарною роботою. В нас було два лектора в полку і ми читали лекції по гарнізонах, а також в суміжників – в розташуванні прикордонників, морських прикордонників тощо. І дуже часто нас запрошували в школи. Також займались бібліотечним фондом.
- Як саме зустрів 24 лютого?
- 23 числа ми вже були в повній готовності, тому що все в повітрі відчувалося. Можливо, лише не могли уявити масштаб нападу – одразу на всю Україну. Так як була заявлена "денацифікація", то очікували, що удар буде по "азовським" базам, можливо, намагання відбити сухопутний коридор до Криму.
Ну а 24-го наші гарнізони були підняті по тривозі і стали збиратися, підтягувати БК і готуватися на виїзд в Маріуполь. Жодного прильоту по базам не було. Я навіть відчував здивування, тому що очікував першочергового удару по "азовським" позиціям. Але в першу чергу ворог почав бити в тому числі и по цивільним об’єктам.
- Безпосередньо ти чим займався?
– Гуманітарною допомогою місцевим, співпрацею з волонтерами. Розвозили воду, харчі, генератори. А також так як у нас завдяки Старлінк був інтернет, то готував "бойовий листок" - "Штаб оборони Маріуполя інформує". Його розповсюджували по бойовим позиціям хлопцям, в яких не було зв’язку, щоб вони розуміли ситуацію на фронті та в Україні загалом. До перших чисел березня якийсь мобільний зв’язок ще був, а потім і він зник.
Владислав ДутчакФото: facebook.com/Владислав Дутчак
- Розкажи про свої відчуття, коли ти зрозумів, що доведеться виходити з "Азовсталі" та далі буде полон?
– Розуміння того, що деблокади не буде, остаточно було в середині квітня. Хотілося б, звичайно, але ми розуміли, що лінія фронту від нас за 130 кілометрів, і в повітрі тотальна перевага противника. Варіанти були або прийняти останній бій в підвалах "Азовсталі", або йти на прорив. І також в тій ситуації шансів на успіх там було мало, або попереду буде полон.
Тому, коли командир оголосив, що гарнізон виконав свої завдання і заради порятунку численних поранених ми виходимо, здаємо зброю та на почесних умовах йдемо в полон, всі сприйняли нормально. До речі, "Редіс" тоді сказав, що через 3-4 місяці нас обміняють. Вийшло так, що саме нашу групу звильнили день в день за 4 місяці після цих його слів.
В яких умовах утримували українських військовополонених в Оленівці?
- Був людський фактор. Саме так мені здавалося. І до того ж почала впливати ситуація на фронті. І, можливо, був фактор конкуренції російських спецслужб. У них було різне бачення долі військовополонених. Одні хотіли обміну, інші були у полоні міфів про нацизм і націоналізм.
Перша зміна охоронців була нейтральною. Усі вони були росіянами, працівниками у місцях позбавлення волі. Друга була дуже професійною. Схоже, представники столичних відповідних закладів. Мали правильну російську мову, не вживали нецензурних слів. Були ввічливі, але жорсткі у дотриманні умов. Третя-четверта зміни негативно вплинули на умови та ставлення: був жорсткий пресинг. Стосовно харчування: усі бачили, що люди втратили багато ваги. У мене з початком війни було 106 кг. Коли прибув у Чернігів, мав 74. Але харчування не було найголовнішою проблемою.
Коли приїздили російські знімальні групи в Оленівку, "замовляли" "азовців" на "інтерв’ю". Серед них дуже часто був я.
- Відчувалося, що люди отримали завдання від свого головного редактора: показати "упоротих нацистів". Але у них це не виходило. Нашим завданням було: навіть через такий обмежений ресурс (були у цілковитій інформаційній блокаді) ми намагалися довести тій заангажованій, промитій роспропагандою, публіці, що вони воюють проти людей, які боронять свою країну, на яку вони напали. Не проти вигаданих, "нацистів", "фашистів". Ми намагалися це донести у кожному своєму "інтерв’ю" для російської публіки. Дискусії були різноманітні. У хлопців питали за що вони воюють. У мені ж бачили науковця, тому питання до мене були історико-культурного плану. Біда журналістів — вони майже завжди були погано підготовленими.
Більшість приїжджала із заготовками, щоб лише їх підтвердити: нібито ми "нацисти", "агресори", "переслідуємо російську культуру". Коли дискутуєш, розмовляєш з ними спокійно, російською мовою, не піддаєшся на емоційні провокації, на кожен їхній аргумент, приводиш контраргумент, на кожну тезу — антитезу, дискусія заходить у глухий кут. Бо одразу виникає питання: навіщо було нападати на Україну?
Владислав ДутчакФото: facebook.com/Владислав Дутчак
- Розкажи про той день, коли вас вже перевозили з полону на обмін.
- Коли складали списки на вихід, то ми не знали куди нас везуть. Думали, що на якийсь етап. Ми думали, що перших будуть обмінювати поранених, потім жінок, потім інші підрозділи, а нас – останніми. Про командирів навіть не говорю зараз. Навіть мене, думав, що якщо й обміняють, то серед останніх, разом з офіцерами, так як я став спікером. Тому не могли повірити, що нас вивели в той день, щоб везти на обмін.
Думали, що нас перекидають на донецьке СІЗО. Тому все більш-менш цінне, що в нас було там, наприклад, теплий одяг, залишали побратимам, кого в списках не назвали. Бо "солдатське радіо" вже передавало, що речі на донецькому СІЗО просто відбирають.
Ну нас зібрали, ми довго чекали. Потім був обшук, потім знову чекали транспорт годин шість. Потім завантажились в КРАЗи і довго їхали. З зав’язаними очима та руками. Потім почули звуки аеропорту і завантажились в літаки. Летіли довго, я навіть вже думав, що це етап кудись в росію, бо до Запоріжжя, наприклад, летіти було б хвилин 15 і я намагався рахувати час.
Але виявилось, що нас відвезли напевно, що десь до Москви, там пересадка і знову летіли. Вже всі знають, що це була Білорусь. І з Білорусі вже на нашу територію. В Москві (напевно, що це було десь там) до нас додали офіцерів, які сиділи в Лефортово, це я почув, коли зачитували списки. Але потім виявилось, що командирів окремо від нас відвезли в Туреччину. Це відома історія.
- Чи помітили ви якісь зміни, які сталися у суспільстві за останні пів року?
- Я помітив, що у горнилі війни загартовується і відбудовується українська нація. Як велика родина, яка боронить свій дім, коли один одному допомагає. Чужорідні частинки, які заважали українській нації, відсіялися і про них зараз не чути.
А ще дуже здивував Київ: у лютому я виїздив із булгаковського «города на Днепре», а повернувся в українськомовне, патріотично піднесене місто. Відчуваєш себе інколи не таким уже й націоналістом, як пересічні українці та українки.
Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
