РЕКЛАМА
На момент початку війни я провчилася на очній формі навчання лише 2 тижні. Після мого повного переселення у Львів, я майже повністю усвідомила своє становище, адаптувалась, знайшла своє оточення, і ходила на пари. Через декілька днів повернувся COVID – 19, тому нас усіх терміново виселили з гуртожитка, і посадили на онлайн форму навчання. Повернувшись додому життя йшло своїм шляхом, перша в житті сесія пройшла онлайн, і на другий весняний семестр ми усі мали повертатися назад. Назад ми повернулись ледве не через рік.
24 лютого всі явно думали не про навчання. Про карантин тут же всі забули, адже війна сіяла страх і паніку в голові у кожного. Багато моїх однокурсників почали терміново виїжати з країни, нас знову перевели на онлайн режим, і ніхто не знав коли це все нарешті закінчиться. Мій тато дуже наполягав на виїзді з країни, і ми мали багато пропозицій щодо цього, проте, якби там не було, я не хотіла лишати це все, не хотіла лишати сім'ю і своє місце. Я не могла бути впевненою що все добре, що тут безпечно, проте я б не змогла пробачити собі, якби щось трапилось з моїм домом і родиною. Для мене в будь якому разі бути поруч з сім'єю. Далі знову адаптація до воєнного стану, нескінченні пропозиції родичів виїхати до Європи, і підготовка до другого курсу університету. Саме тоді, коли рідні проводжали мене на вокзалі, коли знову прийшлось покинути рідне місто, я зрозуміла що я їду надовго.
Львів зустрів бабиним літом. Попереду чекало виселення з гуртожитка, адже тепер там був певний військовий пункт. Знову адаптувавшись до нового місця проживання і не зважаючи на війну, моє студентське життя продовжувалось. Нові друзі, поїздки на трамваї, вечірні прогулянки містом лева і навчання. Дуже відчувалась відстань від зони бойових дій. Тривоги в Жовтих Водах іноді бувають нескінченними, по десятку разів на день, в той час як в західній частині України таке можна почути хіба що раз на тиждень. Моє перебування там не обходилось без переживання за рідних і постійний моніторинг повітряних тривог в дніпропетровській області. Ми не думали за власну безпеку поки не настало 10 жовтня 2022 року.
Всі прокинулись від гучних вибухів, і сидячи в укритті понад 6 години, ніхто не знав що буде далі. Після того масованого обстрілу, почався блекаут у всій країні і це виявилось неабияким випробуванням для нас. Починалась зима, а за нею сесія. На формат навчання відсутність світла ніяк не повливала, але на міський транспорт, зв'язок, доступ до продуктів і отеплення гуртожитка ще й як. Ми розважались як могли, досить сильно зблизились з друзями після спільного життя у темряві і холоді. Після подібних атак ми не хилимо голів, і так само продовжуємо вчитися і жити, аби далі підіймати нашу країну і допомагати їй рости.
Після переїзду у Львів мої погляди на Україну досить сильно змінились, і я дуже вдячна своєму оточенню за це. Я, як майбутня журналістка і як свідома громадянка своєї країни, зробила для себе вибір не споживати російський контент ні в якому вигляді, говорити українською, поширювати українське і давати шанс йому розвиватися.
мої друзі (далеко не всі)
Пишучи це, я перебуваю у себе вдома. Не зважаючи на доволі велику відстань між домом і універом, я стараюсь якомога частіше приїжджати до своєї родини. Багато хто говорить мені що сюди приїжджати вже зовсім немає сенсу, що безглуздо обирати Жовті Води замість Львова і тому подібне, але я надихаюсь своїм містом, я тут народилася і виросла, і я дуже його люблю. Я хочу, аби вибір моєї професії зміг повпливати на майбутнє мого міста і моєї країни.
Головний корпус ЛНУ ім. І. Франка
Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
