Існує багато міфів про конкуренцію. А насправді захист території— це не облога фортеці. Територія має прогодувати хижаків. А вони змушені жити в постійному балансі: утримати стільки членів групи або кількість потомства, щоб захистити угіддя від конкурентів і при цьому не з’їсти все навколо й не померти.

Під час дисертаційного дослідження я яскраво побачила це на різних вовчих зграях. У карпатських та поліських стаціонарах (розвинених мисливських господарствах, національних парках на прикордонній території та в Зоні відчуження ЧАЕС), де була висока щільність видів-жертв і багато альтернативного корму (свійська худоба насамперед), зграї інколи перевищували десять особин. А переярки— молоді вовки, які досягнули другого року життя, ще залишалися в зграї. Водночас біля Природного заповідника «Єланецький степ» у Миколаївській області, де кормова ємність була надзвичайно низькою через відсутність великих копитних, низьку чисельність гризунів і деградовані населені пункти навкруги, вовча родина з року в рік складалася лише з батьків та цьогорічного виводка. Молоді вовки не затримувалися.

Та хай які є угіддя— захищати їх треба. Це не постійний процес, а, по суті, жорстка конкуренція за право полювати на конкретній території в конкретний сезон. Тому влітку нікого з вовків чужаки не хвилюють. А от наприкінці осені родина збирається для майбутніх активних полювань на великих тварин. Вовченята вже підросли й готові допомагати. Дорослі пари звільнилися від батьківських обов’язків і знову в ділі. В холодних лісових регіонах можливостей для полювань на копитних додає ще й сніг. Під час досліджень біологічного сигнального поля в Біловезькій Пущі ми спостерігали, як із середини жовтня зграї починали активно патрулювати межі ділянок. Одразу зростала активність сигнального поля: багато слідів, міток, реакцій. Так само все відбувалось у всіх регіонах України, де ми досліджували вовків. Я навіть використовувала цей період у власних цілях: коли мені треба було отримати свіжі зразки фекалій і не хотілося бити ноги, я просто привозила трохи сухих, що належали чужій зграї з іншого стаціонару, й розкладала їх на перехрестях. У відповідь місцеві зграї одразу виявляли бажану активність.

Ведмеді цікавляться чужаками передусім під час сезону парування. Вони трошки розумніші й хитріші за вовків та котячих. Тож є нюансики. Ведмеді також мітять територію, зокрема маркують кігтями кору дерев. Інші ведмеді за висотою мітки можуть оцінити, чи готові вони вступати в конфронтацію з хазяїном. Так-от молоді й миршаві, але розумні ведмедики мухлюють: залазять повище, стають лапками на колоду поруч— аби поставити мітку повище і створити ілюзію того, що тут дерево маркував величезний ведмідь. Точно як у соцмережах: поки не перевірять, можна легко бути мільйонером, фотомоделлю й експертом абсолютно в усьому. Головне— потім не відгребти в реалі.

Усі ці зустрічі, інтеракції, сутички чи знайомства дуже цікаві, й тут ще багато чого треба вивчати. Я із цікавістю прочитала дослідження колеги про соціальні взаємини між самцями білих ведмедів.

Два ведмеді, за якими спостерігав учений, реагували один на одного в передбачуваний спосіб, про що свідчила взаємність дій «ініціатор–реципієнт». Стало помітно, що для ініціаторів характерні агресивні дії; а менш агресивні, відступальні та примирливі дії були характерні для реципієнтів. Вочевидь, ця соціальна гра між дорослими самцями білих ведмедів протягом неконкурентного періоду їхнього річного циклу слугувала процесом соціалізації, що сприяло оцінці опонентів і вдосконаленню соціальної взаємодії. І те й інше, ймовірно, важливо в пори року, коли внутрішньовидова конкуренція є інтенсивнішою. Ще цікавішими виявилися спостереження за самицями з приплодом. Одне з таких досліджень було опубліковано в «Зоологічному журналі» Канади ще в 1986 році. Найбільш агресивними були самки з дитинчатами— всі решта уникали їх. Однак протягом сезону дві сімейні групи самиць з малими почали об’єднуватися одна з одною. Агресії між цими сімейними групами не спостерігалося. Хоча самки з дитинчатами зазвичай нетерпимі до решти ведмедів, вони взаємодіяли неагресивно. Функція цих неагресивних взаємодій може проілюструвати адаптивність поведінки білих ведмедів.

Ми так само придивляємось одне до одного під час тімбілдингу, на корпоративах, на змаганнях офісних команд з футболу, в юні роки під час навчання. Аби потім, коли питання конфліктів чи їх уникання стане критичним, ми вже реально оцінювали свої шанси й ризикували виважено. Ви ж знаєте ці «дружні» підколки «на слабо» серед колег, коли привид конкуренції висить у повітрі, але воєнні дії ще не розпочалися. Так діють не тільки люди, а й держави. Всі ці залякування військовими навчаннями та маневрами під час важливих перемовин мають на меті тиск і перевірку справжньої боєздатності. Знайомо? Хіба що у ведмедів пропаганди поменше. Якщо забути про дрібні містифікації з мітками на деревах.

А проте конфлікти можуть бути й гострішими.

Вбивство самців та поїдання родичів є нормальною поведінкою бурих ведмедів. Це і конкуренція, і природна регуляція чисельності, і статевий добір. А можливо, ще й вроджена схильність. Легендарний Казанова, самець бурого ведмедя з Кроноцького заповідника (півострів Камчатка) п’ятнадцять років наводив жах на ведмедів околиць Курильського озера. Він полював на самців, їв їхнє м’ясо й абсолютно не соромився свідків. Багато науковців і туристів знімали ці двобої та їхні наслідки на камеру. Коли Казанові було за двадцять років, він загинув у бою зі своїм наступником Сніжком. Молодий і нахабний суперник убив Казанову і посів його місце в ієрархії.

Особисто мені це нагадує традиції бретерства. Бретерство зародилося у Франції в XVII столітті, коли практикувалися дуелі з холодною зброєю. Спершу бретерство було орієнтоване на зиск: привласнення зброї супротивника було нормальним. Із формуванням жорстких дуельних кодексів та переходом на пістолети бретерство стало демонстрацією майстерності та відваги. Бретери самі провокували дуелі та вдавалися до різноманітних професійних хитрощів заради гарантованої перемоги. Це не звичне мушкетерське «Я б’юся просто тому, що я б’юся». Це життєва стратегія. Просто ведмеді менш романтичні й не складають про це пісень і не пишуть мемуарів. Та й навіщо— за них це робимо ми.

Навіть коли межі територій визначені— це не кадастр. Завжди можна й переглянути. Інколи між зграями чи родинами пристрасті не менш палкі за замальовки побуту в «Кайдашевій сім’ї» Івана Нечуя-Левицького.

Африканські дикі собаки, або ж гієнові собаки,— класний приклад того, як співіснують мобільні групи. Дослідники виявили, що ділянки сусідніх зграй мали низький рівень перекриття, на відміну від споріднених зграй, де рівень периферійного перекриття був значно вищий. Перекриття між ядрами ділянок означає підвищену ймовірність зіткнення. Це схоже на так звані спірні прикордонні території сусідніх держав.

Дані свідчать, що дороговартісна внутрішньовидова агресія значно зменшується між спорідненими зграями. Отже, тенденція тяжіє до того, щоб далеко від родичів не йти. Складно сказати, як це вплине на генетичне різноманіття пізніше, але ж це поширено і в нас. Я знаю маленькі села на Поліссі, де в більшості мешканців одне прізвище. А якщо розпитати три найближчих села— то всі одне одному родичі.

Проєкти, у яких вивчають взаємодію між кланами гієн, неймовірні. Це радше схоже на спостереження середньовічних хронік воєн між феодалами. Наприклад, територію резервату Нґоронґоро в Танзанії постійно розділено між кількома кланами. Вони невтомно патрулюють свої ділянки і час від часу знаходять казус беллі, аби розпочати кровопролитні сутички. Там свої правила. Якщо хижачки одного клану вбили здобич на межі із чужою територією, буде бій нарівні. А якщо порушили кордони і вполювали когось далеко в глибині чужої ділянки, моральна перевага господарів зазвичай визначає переможців. Майже як у людей— перевага не на боці агресора.