Запитання формату «Може поїдеш?» із початком повномасштабної війни, напевно отримували всі. У моєму випадку ці запитання багаторазово почастішали за перший тиждень війни, коли всі навкруги жили у страху, паніці і не розуміли, що робити.
24 лютого, коли я почула, що почалося повномасштабне вторгнення, я як і всі, хоч і не розуміла, що робити, але точно зрозуміла, що не хочу нікуди тікати, хочу залишитись у Жовтих Водах і робити щось корисне. У мене взагалі не виникало питання їхати чи залишатися. У Жовтих Водах я живу і працюю вже тривалий час, як взяти і покинути все - для мене це було дивним. Коли розпочалась повномасштабна війна, я працювала журналістом.
Пам'ятаю, що сказала на телеканалі, що ми повинні працювати без вихідних, аби одразу передавати людям Новини Жовті Води. Перші два тижні це було нон стоп, активізувала соціальні мережі, мінімум монтажу - аби люди отримали інформацію одразу, і постійно на телефоні. Також шукала речі для волонтерів, військових, та для подруги яка служить в ЗСУ. Саме вона підтримувала мій моральний дух перші дні, я розуміла, що скаржитись не можу, адже ій там набагато складніше.
Перший раз мені запропонувала виїхати знайома, вона вагалася і близько тижня щодня звала мене із собою, я навіть один раз замислилась, а може справді поїхати, втім у сусідніх П'ятихатках мама і бабуся, вони рідний будинок не покинуть нізащо, а я не покину їх самих.
Сестра весь цей час в Одесі, де були неодноразові вибухи і прильоти, теж не хоче виїжджати за кордон, хоча були моменти коли вже я переживала за неї, і пропонувала їй поїхати, втім її рішення як і моє - це залишатися на рідній землі. Звісно я відчувала страх. Не скажу, що мені було важко фізично чи морально, бо всім важко. Мені особисто найбільш важко було не розуміти, що буде з моєю родиною.
Можливо мені було набагато легше примати рішення залишатися, адже я не маю дітей, і відповідальність несу тільки за себе. У Жовтих Водах мені здавалося безпечно, якщо зараз можна взагалі вважати безпечним хоч одне місто в країні. Знайомі говорили, що наше місто нікому не потрібне, що навколо нас великі міста, які не дадуть ворогу сюди заїхати.
Так, прильоти в область є і зараз, але кожен прийняв для себе рішення – де йому бути. Воно за замовчуванням правильне. Я розумію, що всім важко. Кожному. І тому, хто покинув свій дім, і тому, в кого дому вже немає, і тому, хто залишився за кордоном, коли почалася війна. Я не знаю, чи зміниться моя думка, якщо щось масштабне почнеться поряд, але наразі не бачу себе не у Жовтих Водах Але розуміння того, що ти у рідному місті разом з рідними, чекаєш дня, коли оголосять про Перемогу, не дає можливості впасти в депресію. Я вдома і я вірю, що все буде добре!
