Вадим Довбишев у 21 рік пішов на фронт під час АТО, а з початком повномасштабного вторгнення знову став до лав захисників. У квітні 2022 року він потрапив у полон, де провів майже два роки. Після звільнення у січні 2024-го пройшов лікування та реабілітацію і нині працює фахівцем із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб у Жовтих Водах.
Хто повідомляє: Пресслужба ДП «СхідГЗК»
У чому суть
Комбінатівці-учасники бойових дій, які беруть активну участь у ветеранському русі Жовтоводської громади, порадили пресслужбі ДП «СхідГЗК» розповісти про шлях стійкості мужнього Героя Вадима Довбишева. 21-річним юнаком він пішов на фронт під час АТО, добровольцем став на захист Батьківщини в перші дні повномасштабного вторгнення. Майже 2 роки провів у жахіттях російського полону. Втратив здоров’я, але зберіг силу духу та зараз працює фахівцем із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб, радіючи можливості бути корисним.
Вадиму Довбишеву 31 рік. Народився він у місті П’ятихатки на Дніпропетровщині. Після закінчення місцевої школи №2 вступив до Олександрійського коледжу приватного вищого навчального закладу «Університет сучасних знань». Обрав спеціальність «Право», адже ще школярем цікавився юриспруденцією, з інтересом вивчав законодавство та cаме з цим напрямом хотів пов’язати майбутню професію.
Фото: Пресслужба ДП «СхідГЗК»
Отримавши диплом, Вадим кілька місяців пропрацював у П’ятихатській виправній колонії, а у 2015 році вступив до лав Національної гвардії України для проходження строкової служби. Патріотично налаштований 21-річний хлопець за власним бажанням вирішив брати участь в АТО. Саме тоді він вперше опинився у бойових умовах.
«Я усвідомлював, на що погоджуюся, - згадує Вадим. – Страху не було. І труднощі мене не лякали. Служив до грудня 2016 року, разом із побратимами виконували серйозні завдання на Донеччині. Ми усі чітко розуміли, що треба дати відсіч ворожим загарбникам, які вдерлися до нашої мирної країни».
Повернувшись до цивільного життя, Вадим невдовзі переїхав до Жовтих Вод. Працював у місцевій виправній колонії та патрульній службі поліції, одночасно здобув освіту бакалавра в Дніпровському гуманітарному університеті за спеціальністю «Право».
Опинилися в оточенні ворога без боєприпасів
У перші дні повномасштабного вторгнення Вадим пішов до ТЦК з твердим наміром – знову стати на захист рідної України. Був розподілений до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», яка брала участь у боях на Харківщині.
«Одразу стало зрозумілим, що воєнні дії відрізняються від АТО, - згадує Вадим. – Ілюзій про швидке закінчення війни у нас з побратимами не було… Адже бачили, як ретельно підготувалися окупанти до наступу та як непросто стримувати ту ворожу навалу… 19 квітня 2022 року ми вели бій та опинилися в оточенні. Скільки могли – давали відсіч ворогам. У певний момент закінчилися боєприпаси. Нас із побратимами було там дванадцятеро. Трьох поранених та одного загиблого вдалося евакуювати. Тож, нас залишилося вісім. І ми потрапили до полону…»
Допити, катування… Перебування у полоні стало жахливим випробуванням для кожного. Витримувати це фізично та психічно було на межі людських можливостей. Дехто з хлопців, доведених до відчаю тортурами, самі уходили з життя, щоб зупинити муки… «Я маю витримати та повернутися додому, адже мене так чекають рідні», - казав собі Вадим, коли спадало на думку щось погане.
Полонених періодично перевозили в різні місця. Вадим згадує: «Бєлгородська область, потім – Брянська, місто Тула, Владимирська… Останнє місце мого перебування в рф – колонія у Республіці Мордовія. Умови були найжахливіші. Там уже навіть похитнулася віра в те, що можна повернутися додому живим…»
А рідні чекали
Тим часом рідні чекали вдома. З хвилюваннями та сльозами. З вірою та надією.
Перші місяці доля Вадима була невідомою. Родина отримала сповіщення з військової частини, що воїн зник безвісти. Почалися всі стандартні процедури в такій ситуації: направлення звернень до різних органів, здача зразків ДНК. І болісна невідомість. Раптом батьки побачили відео допиту полоненого Вадима на одному з ворожих інтернет-ресурсів.
Терміново звернулися до військової частини, надіслали відео. Згодом прийшло офіційне підтвердження про його перебування в полоні. Рідні робили все, що тільки могли, щоб пришвидшити повернення сина додому. Вони зверталися і до Офісу Президента України, і до міжнародних організацій.
Обмін
3 січня 2024 року – особливий день в житті Вадима та його рідних. Адже саме цього дня відбувся найбільший (на той час) обмін військовополоненими. 230 українців повернулися на Батьківщину.
«Я не знав до останнього, що буде обмін, - розповідає Вадим. – Щоразу, коли нас перевозили, ми не знали, куди цього разу потрапимо. Практично завжди на голови надівали мішки, щоб ми нічого не бачили… Так було і цього разу. Аж раптом автобуси зупинилися. Нам сказали познімати мішки, але голови не піднімати. Попередили, що будуть викликати по черзі.
А через кілька хвилин у автобусі з’явилася невідома нам особа. І ми почули: «Вітаємо, ви в Україні!» Це було просто неймовірно! Далі нас перевірили за списками, щоб все зійшлося, ми пересіли в український автобус. Це все відбувалося на кордоні.
Пам’ятаю, що нас зустрічала Юля Приймак (нині її прізвище Павлюк), керівниця Центрального регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Були представники з контррозвідки. Далі нас направили на лікування та реабілітацію. 30 січня у тому лікувальному закладі, де я перебував, ми зустрілися ще з двома моїми побратимами, яких звільнили. Наразі у полоні залишається ще один з нас вісьмох…»
- Як ви ставитеся до уваги журналістів під час обмінів полоненими? Іноді під час перегляду відеорепортажів здається, що звільнені трохи ніяковіють від присутності медіа, - цікавимося у Вадима.
- Особисто я вважаю: добре, що в медіа широко висвітлюється тема звільнення з полону. Адже це дає надію рідним інших військовополонених, що і вони дочекаються! Що і їхні сини, брати, чоловіки повернуться додому. Я бажаю усім вірити в краще та дочекатися своїх воїнів!
Можу бути корисним у цивільному житті, допомагаючи побратимам
Після лікування та реабілітації Вадим звільнився з військової служби та повернувся до цивільного життя. Взагалі, у нього було бажання повернутися на фронт, хотілося б продовжити боронити Батьківщину. Але вже не міг бути на передовій за станом здоров’я: після полону отримав інвалідність – ворожі тортури не пройшли безслідно…
Вадим згадує: «Коли дізнався, що у місті працює відділу супроводу ветеранів війни, демобілізованих осіб та членів їхніх сімей, зайшов познайомитися. І одразу відчув себе в колі своїх, адже більшість працівників відділу є учасниками бойових дій: «Згодом запитав, а чи можна тут працювати? Адже маю бойовий досвід та юридичну освіту. Тож можу бути корисним. Хлопці розповіли, що триває набір фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб. Пояснили, як подати онлайн-заявку. Я зрадів такій можливості, подав документи. Згодом мене запросили на співбесіду до Кам’янського, де зібралася комісія, яка оцінювала відповідність кожного кандидата вимогам. Виставлялися бали. І я отримав високий результат. Пройшов! А невдовзі став до роботи.
Тож дуже важливо, що робота дозволяє мені допомагати людям в тилу! Бути корисним для ветеранів та родин воїнів.
Фото: Пресслужба ДП «СхідГЗК»
Працюємо з колегами ми злагоджено. Встигаємо всіх відвідувачів прийняти, кожному приділити увагу, намагаємося допомогти вирішити проблеми. Чимало запитань виникає щодо грошового забезпечення військовослужбовців, пенсій, оскарження ВЛК. Коли звертаються родини зниклих безвісти, допомагаємо складати листи, звернення. Зокрема, до Міноборони та Національного інформаційного бюро з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих осіб.
Якщо приходять ветерани, які шукають роботу, надаємо їм інформацію про існуючі в місті вакансії. Наш керівник Дмитро Рудченко збирає пропозиції, де готові працевлаштувати ветеранів. Вважаю, хто хоче – зможе знайти роботу. Аби було бажання працювати. Покладаємо великі надії на відкриття ветеранського хабу. Триває робота в цьому напрямку. Запрошуємо усіх, хто потребує консультативної допомоги або просто дружнього спілкування в колі побратимів, приходити до нас».
Щоб не забували
Здавалося б, життя налагодилося – рідна домівка, цікава та корисна робота. Але Вадим відверто каже: шлях відновлення та повернення до цивільного життя не дуже простий та швидкий. Воїн зізнається, що наразі йому легше спілкуватися з військовими, ніж із цивільними. Адже принцип «рівний рівному» працює. Герой не чекає слави чи визнання для себе у суспільстві, але дуже засмучується та обурюється, коли недостатньо уваги приділяється вшанування пам'яті полеглих.
«Я такий, як і всі люди, - каже Вадим. Не потребую якоїсь особливої уваги. Просто я пройшов свій шлях, а інші проходять свій. Але бувають такі моменти… Щодня о 09.00 ми з колегами виходимо на вулицю, виносимо колонку. Звучить хвилина мовчання, вшановуємо пам'ять загиблих. І в цей час бачимо перехожих, які продовжують поспішати у своїх справах. Рідко хто зупиняється. Це боляче бачити. Так хочеться, щоб люди не забували, завдяки кому ми спокійно ходимо цим містом… Щоб вшановували пам'ять тих, хто вже ніколи не повернеться з війни».
Слідкуйте за нами в Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
