Від початку повномасштабного вторгнення росії на території України Жовті Води, за даними станом на липень 2022 року, прийняли близько п’яти тисяч переселенців. Жовті Води.City продовжують збирати історії українців і фіксувати жахливі злочини росіян.
Олена Дегтяренко з Попасної, що на Луганщині вже понад рік проживає в гуртожитку Жовтоводського фахового педагогічного коледжу. Її рідне місто росіяни почали обстрілювати ще у 2014 році. Пані Олена під час розмови згадує, як їй неодноразово щастило і вона залишалась неушкодженою. Коли мова заходить про евакуацію, жінка ледь стримує сльози.
Життя до 24 лютого 2022 року
“До 2014 року ми жили, як нормальні люди, - говорить жінка. - А потім почалася війна”. Вона додає, що жилось по-різному. Неодноразово попадала під обстріли, але залишалася жити вдома, у Попасній.
Перший раз Олена Дегтяренко попала під прямий обстріл у жовтні 2014 року під час обідньої перерви:
“Я стояла навпроти вагонного депо на проїжджій частині. Почула глухі вибухи і зрозуміла, що треба ховатися”, – згадує переселенка, як побігла разом з колегами в найближчий магазин. - Снаряд прилетів безпосередньо в дах будівлі і завалив його, але він не розірвався”.
Друзі та рідні попаснянки вважають, що вона “народилася у сорочці”, а бути поруч з нею в критичні моменти - на удачу. Вона згадує як, щой-но закінчувався обстріл, вона йшла оглядати найближчу території, аби не залишився хтось ушкоджений без допомоги.
Деякий період свого життя Олена Дегтяренко працювала у вагонному депо. Це була можливість не тільки заробляти гроші, а й робити соціально важливу справу- допомагати війську:
“Я була бригадиром по гальмах на вагоні. Тому ставили в цех техніку і допомагали з ремонтом та обслуговуванням”.
Повномасштабне вторгнення й евакуація
“Може готові були, а може й не готові до війни”, - сумнівається жінка, але впевнена була, що з дому не поїде у будь-якому випадку. У 2014-2015 роках жителі Попасної, які виїздили з міста часто поверталися на Батьківщину попри те, що лінія розмежування знаходилась на відстані 7 кілометрів від міста.
“Про те, що почалася війна дізналася від чоловіка і була впевнена, що бої будуть тривати на Донеччині й Луганщині”, - згадує Олена.
Попасна після нападу росії на Україну
Перші удари по місту припали на 2 березня. Приблизно в цей час загинув перший місцевий житель, у якого залишилися неповнолітні діти. Далі з кожним днем удари та обстріли велися все інтенсивніше. До середини березня російської армії все ще не вдавалося встановити контроль над містом, і вони стали використовувати авіацію.
Олена Дегтяренко згадує, що спочатку не хотіла їхати з міста, а потім вже і не знали як це зробити безпечно:
“Не було світла, зв’язку, а вдома - опалення. Температура вночі за вікном сягала позначки “-11”, а в будинку було “-2”, їсти готували на вогнищі. Від будинку могла відійти на 5 кроків, щоб встигнути повернутися під час обстрілу”.
“Пройшлася по кімнатах. Думаю, зніму на пам'ять, щоб було видно, що був у мене дім. Ну і все, більше туди не потрапила”, - підсумовує жінка.
Сім’я Дегтяренків хоч і поїхала, але недалеко - у сусідню Комишуваху, що за шість кілометрів від Попасної.
Невдовзі стало зрозуміло, що залишатися в селі теж небезпечно. Тут також зникло світло, ставало все гучніше, а обстріли частішали. Якось жінка разом з подругою пішли по гуманітарну допомогу і ледве не загинули. З Комишувахи Олена разом з чоловіком поїхали до Жовтих Вод.
“У нас родичів нема, тому, коли зателефонувала колега і розказала про Жовті Води - ми з чоловіком погодились”, - говорить Олена.
З того часу Дегтяренки проживають у Жовтих Водах, на Дніпропетровщині, у гуртожитку серед таких, як і вони, переселенців. Жінка зізнається, що не має планів на майбутнє, але вірить у перемогу і деокупацію Попасної, щоб повернутися додому.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «Strategic Media Support Program». Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки NED.
